Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

— Джулі. Треба прокидатися.

Вона застогнала й підняла безсилу руку, щоб відмахнутися.

— Повертайся до мене, — наполягав Міллер. — Пора

повертатися.

Вона розплющила очі. Вони вже не були людськими — білки

вишиті чорними і червоними завитками, у зіницях така сама

люмінесцентна блакить, як у світлячків. Уже не людина, але все

ще Джулі. Її губи безгучно заворушилися. А тоді:

— Де я?

— На станції Ерос, — сказав Міллер. — Тільки це місце вже не

те, що було раніше. Навіть уже не там, де було раніше, але...

Він обережно натиснув рукою на ложе з волокон, випробовуючи на міцність, а тоді притулився стегном до її

боку — як наче сів поряд на ліжку. Тіло почувалося до болю

виснаженим та водночас легшим, аніж зазвичай. Не через

гравітацію. Неприродна легкість не мала нічого спільного з його

втомленою плоттю.

Джулі ще раз спробувала заговорити, збилася, зупинилася

і почала знову:

— Ти хто?

— Точно, ми ж навіть не знайомі, правда? Мене звати Міллер.

Я працював детективом у службі безпеки «Зоряна спіраль» на

Церері. Твої батьки найняли нас, хоча це радше було послугою

від когось впливового. Мені треба було тебе вистежити, схопити

й відіслати назад у колодязь.

— Викрадення? — її голос зміцнів, погляд зосередився.

— Звична справа, — Міллер зітхнув. — Хоч я її наче як

провалив.

Повіки затріпотіли і заплющилися, але вона продовжувала

розмову:

— Зі мною щось трапилося.

— Ага. Трапилося.

— Я боюся.

— Ні, ні, ні! Не бійся. Все добре. Через дупу, але все насправді

доб ре. Тільки слухай-но, ця вся станція зараз летить у напрямку

Землі. Дуже-дуже швидко.

— Мені наснилися перегони. Я поверталася додому.

— Так, тільки нам треба зупинитися.

Її очі знову розплющилися. Вона мала загублений, стражденний, самотній вигляд. У куточку ока замерехтіла

блакитним сльоза і скотилася вниз щокою.

— Дай мені руку, — попросив Міллер. — Ні, справді, мені треба, щоб ти дещо для мене потримала.

Вона повільно підняла руку — як водорості у легкій течії. Він

узяв свій термінал, вклав їй у долоню і притиснув великий

палець до «вимикача небіжчика».

— Просто потримай. Не відпускай.

— Що це?

— Довго пояснювати, просто не відпускай.

Скафандр зарепетував на Міллера тривожним сигналом, коли

він розгерметизував шолом. Вимкнув звук. Запах був дивним: оцет, кмин, сильні домішки мускусу, що нагадуваали про тварин

у спляч ці. Джулі спостерігала, як він відстібає рукавички.

Протомолекула відразу ж учепилася в нього, просвердлюючи

шкіру та очі, готуючи йому таку саму долю, як усім решта на

Еросі. Міллеру було все одно. Він забрав у неї термінал і сплів

свої пальці з її.

— Ти ведеш цей автобус, Джулі. Ти це знаєш? Тобто, ти це

відчуваєш?

Її пальці давали прохолоду, але не холод.

— Я відчуваю... щось. Голод? Ні, не голод, хоча... мені чогось

хочеться. Хочеться повернутися на Землю.

— Не можна. Потрібно змінити курс, — похитав головою

Міллер. Що там казав Голден? «Дай їй Венеру»? — Повертай до

Венери.

— Це не те, що вони хочуть.

— Це те, що ми можемо запропонувати... — сказав Міллер. Тоді

за якийсь час додав: — Ми не можемо повернутися додому.

Мусимо летіти на Венеру.

Вона довгенько мовчала.

— Джулі, ти ніколи не здаєшся. Ти нікому не дозволяєш

вирішувати за себе. Не дозволяй і зараз. Якщо ми полетимо на

Землю...

— Вони усіх поїдять. Як з’їли мене.

— Так.

Джулі підняла на нього погляд.

— Так, — повторив Міллер. — Як і мене.

— Що станеться на Венері?

— Напевно, ми помремо. Не знаю. Але не заберемо зі собою

багато людей і пересвідчимося, що нікому не дістанеться зразок

цієї гидоти, — Міллер обвів рукою печеру довкола. — А якщо не

помремо, то... Що ж, це буде цікаво.

— Я не зможу.

— Ти зможеш. Та штука, яка тебе змушує, — ти за неї

розумніша. Ти це все контролюєш. Вези нас на Венеру.

Світлячки кружляли довкола