Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

дядечкового майна, капітане Катле! Усе, що він лишив тут, і далі зостанеться під опікою найнадійнішого з розпорядників і найдобрішого з людей - і коли його ім’я не Катл, то, значить, він безіменний. А тепер, найкращий друже, поговорім про... міс Домбі.

Ще й не вимовивши цих двох слів, він уже якось одмінився, а вимовив - усю його щирість і веселість наче рукою зняло.

- Вчора, перед тим як міс Домбі урвала мене,- сказав Уолтер,- коли я заговорив про її батька, я думав... пригадуєте це?

Капітан добре пригадував, бо притакнув головою.

- Я думав, що єдине наше нелегке завдання - переконати її, щоб порозумілася зі своїми близькими і повернулась додому.

Капітан буркнув стиха «Доста!», чи «Тримайсь!», чи ще щось принагідно доречне, та, оскільки він украй стерявся від того, що почув, це вийшло в нього так тихо, що про його слова можна було лише гадати.

- Але тепер уже все,- сказав Уолтер.- Я більше так не думаю. Я б радше волів знов опинитися на тім самім уламку, на якім мене й досі ще носить у снах,- і хай би носило до самої смерті!

- Ура, хлопче! - скрикнув капітан, вибухнувши непогамовною радістю,- ура, ура!

- Подумати тільки - їй, такій молоденькій, такій лагідній, такій вродливій,- сказав Уолтер,- так добре вихованій, створеній для зовсім іншого життя, доведеться стати на прю з суворим світом! Але ми бачили, яке провалля лежить позад неї,- хоч одна вона знає його глибину,- і вороття назад нема.

Капітан Катл, дарма що не все второпав, повністю погодився з усім і якнайпалкіше запевнив, що вітер для них сприятливий.

- Її не можна залишати тут саму,- правда, капітане Катле? - занепокоєно спитав Уолтер.

- Далебі, не знаю, хлопче,- відповів капітан по хвилині мудрої задуми.- Те, що й ти тут є, їй до товариства, і що ви обоє, спільно..

- Любий капітане! - перебив Уолтер.- Що з того, що я тут? Міс Домбі, проста й безневинна серцем, ставиться до мене, як до прибраного брата; але чи таке ж безневинне і просте було б моє серце, якби я удавав, ніби й справді в це повірив - у те, що я маю право як брат отак запросто підступитися до неї?.. Якби я удавав, ніби й справді забув, що честь не дає мені такого права?..

- Уолтере, хлопче мій,- знову стерявшись, озвався капітан,- а чи не можна якось інакше, не як брат...

- Ох! - відповів Уолтер.- Невже ви хотіли б, щоб я втратив усяку повагу в її очах,- в її очах! - щоб її янгольське личко навіки закрилось для мене, бо я, скориставшись з того, що вона, така довірлива, така беззахисна, знайшла тут притулок, посмів спробувати стати її коханцем? Та що я верзу? Коли б я зробив таке, то ніхто в світі не обурився б дужче, ніж ви.

- Уолтере, хлопчику,- сказав капітан, дедалі смутніший,- якби існувала якась поважна причина, чому двоє людей не можуть поєднатися в храмі обітниць - ти переглянь це місце, й зазнач,- то я, гадаю, заявив би про неї під час заручин. А по-іншому не можна ніяк, мій хлопче?

Уолтер, заперечуючи, рішуче махнув рукою.

- Ну, що ж, хлопче,- пробурмотів капітан.- Не можу не визнати, що в усьому цьому я сильно сів на ніс, або, інакше кажучи, дав повний кругом. Та щодо панни-дівчинки, Уол-ре, то запам’ятай - до пошани й обов’язку перед нею зобов’язує мене мій статут, хоч, може, й не найкращий; тому йду за тобою в кільватері, хлопче, і вірю, що ти, безперечно, робиш усе як слід. То, кажеш, по-іншому не можна? - повторив капітан з вельми зажуреним виглядом споглядаючи руїни вибудованого ним замку.

- А тепер, капітане Катле,- почав Уолтер веселішим тоном, щоб підбадьорити капітана, та тільки марно старався,- я думаю, треба знайти таку особу, котра могла б бути за компаньйонку міс Домбі, поки вона тут живе, і котрій можна вірити. З родичів ніхто не підходить. Міс Домбі не може не відчувати, що всі вони залежні від її батька. А що сталося з Сюзанною?

- З тою молодичкою? - спитав капітан.- По-моєму, її звільнили всупереч бажанню Втіхи серця. Я дав був сигнал запиту, тільки-но панна-дівчинка прибула сюди,- відгук був вельми похвальний, але сказали, що її давно вже нема.

- То спитайте в міс Домбі, куди вона пішла,- попросив Уолтер,- і спробуємо її розшукати. Вже така пора, що міс Домбі, може, й прокинулась. Ви її найкращий друг,- підіть почекайте її нагорі, а я тут, унизу, сам про все подбаю.

Пригнічений до краю капітан зітхнув, як і Уолтер, і скорився. Флоренс була в захваті від своєї нової кімнати, прагла побачити Уолтера й нетямилась з радощів, що знову зустрінеться з своїм давнім другом Сюзанною. Але Флоренс не могла сказати, куди вона поїхала,- знала лише, що це десь в Уессексі, а сказати напевне ніхто не міг - хіба що містер Тутс.

З цими даними вернувся засмучений капітан до Уолтера і пояснив йому, що містер Тутс - це той молодий джентльмен, якого він бачив під дверима крамниці, що це його приятель, що це - багатий молодий джентльмен, який безнадійно закоханий в міс Домбі. Капітан розповів також, як завдяки вістці про гадану смерть Уолтера він познайомився з містером Тутсом і як між ними дійшло до врочистої згоди, що зобов’язувала містера Тутса мовчати про своє кохання.

Звідси виникло питання, чи може Флоренс звіритись на містера Тутса, а що Флоренс відповіла: «О, цілком,- всім серцем!»,- то виникла необхідність з'ясувати, де живе містер Тутс. Цього Флоренс не знала, а капітан забув. Але не встиг капітан у маленькій вітальні запевнити Уолтера, що містер Тутс скоро тут буде, як той і справді прийшов.

- Капітане Джілсе,- сказав містер Тутс, без усяких церемоній вриваючись у вітальню,- я в такому стані, що от-от збожеволію!

Він випалив ці слова, наче з мортири, і тільки тоді помітив Уолтера, привітавши його жалісним хихотінням.

- Вибачте, сер,- сказав містер Тутс, хапаючись за чоло,- але я зараз у такому стані, що просто з розуму сходжу, чи й уже зійшов, а коли людині так недобре, то вимагати від неї гречності - однаково, що