Олександр Боргардт - Аналітична історія України

– особистого приятеля В. Лєніна) 1924, Німеччина Гітлера 1933, Еспанія Франко 1939. З’являється невідоме раніше поняття «диктатури особи», яка перетворює державу на щось на кшталт зграї мавп, де неподільно править свавілля «вождя». Чи то, бува, не є початок зворотньої еволюції – від Homo sapiens – назад до мавпи?

Бо диктатура особи – то є нечуваний соціальний реґрес. Пряме заперечення соціологічного ідеалу держави, яка функціонує ефективно та стабільно, добре для всіх, – незалежно від того, де та хто саме нею керує, як і хто виконує.

Безперечно, якби не Жовтнева революція, – світова історія пішла би іншим тором; менш кривавим та не таким руйнівним.

Диктатура особи, то є не тільки заперечення соціології, а ще й заперечення здорового глузду. Бо, нема людини, яка розумілася би завжди й на всьому. А тому з диктаторів і роблять штучно ґеніїв, якими вони ніколи не були; та яких, як насправді, – й не буває. Але, то є одна сторона справи, а є ще й друга, значно прикріша – психічно хворі диктатори. Відомий чеський невролог Іван Лєсни, досліджуючи по документах та подіях психічний стан діячів європейської історії («Звіт про хвороби можних», Прага, 1989), – нарахував аж двадцять п’ять психічно вражених осіб. Але ж, – то з історії, і то не були ще сучасні диктатори.

Часом історія полишає нам свої документи у несподіваних місцях. Світлини Лєніна в Горках, в останній період життя, створюють жахливе, убивче враження, та можна лише подивуватися експертам, що зробили з цього щось прийнятне, для труни та для мавзолею. Втім, про них і досі промовчують. Але, є досить відомий художній портрет Лєніна, із чи не найвідповідальнішого періоду його діяльності, 1919. Його намалював художник Ніколай Фєшін, який невідомим еміґрував із Росії та став одним з видатніших портретистів світу: йому позували американські президенти. На відвідинах батьківщини, іноземним громадянином, він і намалював портрет «вождя». Він є досить парадний, але досвідчені лікарі твердять, що з нього можна написати історію хвороби.

Щось, як відомий портрет англійського короля Генрі VIII, пензля великого Ганса Гольбайна…

Лєнін, як це визнано тепер фахівцями (див. статтю білоруського лікара Лева Наваковіча – «Болезнь Ленина: диагноз психиатра» («Московская медицинская газета», 18.09.1992) – був людиною божевільною ще перед революцією; принаймні, за 10 років до смерті.

Відомий російський професор В. Бєхтєрєв, що близько запізнався зі Сталіним на його шляху до зеніту влади, – визначив його як параноїка. Хоч цього й не підтверджує Борис Бажанов. Може, це було й перебільшенням, але… За це Бєхтєрєв був негайно таємно отруєний 1927 цукерками з отрутою, переданими до лікарні невідомо ким. Оскільки він чемно почастував ними й медсестру, жертв сталося більше, ніж передбачалося. Втім, «вождь» і це переблимав. В тому чи іншому ступені, кажуть, були психічно хворими Муссоліні й Гітлер.

Щодо сучасних диктаторів, Муаммара Кадаффі (Лівія), Саддама Хусейна (Ірак) та Слободана Мілошевича (Сербія), то й тут є доволі вагомі свідчення експертів. Як і загальний аналіз поведінки, доступний для кожного.

Цікаво, що диктатура особи найчастіше пов’язується з якоюсь ідеологією тоталітаризму, маскою, якоюсь утопічною псевдотеорією «всєсільним (можна й – всєпобеждающім) учєнієм». От і виникає ділема, альтернатива: чи то хворий розум вимислює (чи обирає) подібну ідеологію, чи то вона сама стає незалежною від когось формою колективного божевілля? Лев Наваковіч схиляється до останнього, та йому не відмовити в логічності.

І дійсно, розглянемо коротко характерні риси ленінізму. Світові й тільки світові, глобальні масштаби «міровая рєволюція» – безсумнівна мегаломанія (або манія величі). Нестримане тяжіння до руйнування («вєсь мір насілья ми разрушім») та люта нетерпимість до будь-якої критики. Хвороблива підозрілість («враг нє дрємлєт!») та ненависть до оточення. Хоч загального («капіталістічєскоє окружєніє», «вражєскоє окружєніє»), а хоч і до безпосереднього – власного народу (масовий терор), – то вже прямі наслідки манії переслідування. Разом – усі наявні ознаки паранойї. Отже, схоже, що все є саме так: колективне божевілля, на яке податні певні, психічно недостатньо стійкі особи.

Але, в усьому цьому наука свого часу ще розбереться. Як завжди досконало та до самого кінця. Та – можливо, випрацює й відповідні антидотуми, хоч на німецький націонал-соціалізм, а хоч і на російський більшовизм.

Бо, попри те, що подібні колективні захворювання відомі ще зі Середньовіччя, коли вони найбільше дошкуляли Європі, породжені, без жодних сумнівів, «всєпобєждающім учєнієм» християнства, – цивілізація так і не виробила засобів проти них. На жаль.

* * *

Але, повернемося до того, з чого почали, віддамо певну данину аналітичній історії. Бо музику замовляє той, хто платить гроші. Парвус був заможною людиною, та – мабуть, все ж не був мілліардером. Отже, основна провина за подальші події в Росії лежить на кайзерівській Німеччині.

На сьогодні не може бути жодних заперечень щодо співробітництва Лєніна (і більшовиків) з німецькою розвідкою. Яке ніяк не вичерпувалося отим завезенням його з усією «братвой» у німецькому запломбованому вагоні. Наведемо дещо з документів, які переконливо свідчать про те, що більшовизм працював на початку на Німецьку імперію; не забуваючи й про себе, ясна річ.

Невдовзі по лютневому перевороті маємо таке цікаве донесення:

Телеґрама. Ґенеральний штаб, 21 квітня 1917. До Міністерства зовнішніх справ. Штаб головного командування надає наступне повідомлення.

З нього цікавими для нас будуть понижчі рядки:

… Штайнвахс телеґрафує зі Стокгольма 17 квітня 1917: в’їзд Лєніна до Росії удався. Він працює повністю за нашими побажаннями.

«Повністю за нашими побажаннями» – відмітимо це. А далі те, що є найбільш цікаве для нас:

Німецький уряд працею Лєніна задоволений.

Праця потребує зарплати, бо задарма тільки пташки співають, та ідуть телеґрами відповідного змісту, як, наприклад, ота – вже після жовтневого перевороту, 9 листопада 1917:

Міністерству зовнішніх справ, згідно з домовленістю з прем’єр-міністром Шредером для політичної пропаґанди в Росії належить виділити 10 млн. марок. Підпис: Державний секретар.

Це не перша й не остання телеґрама подібного змісту. З часом апетит більшовиків зростає в ґеометричній проґресїї. Німецький посол у Росії граф Мірбах, якого на подяку уколошкають більшовики, 18 травня 1918 стверджує, що:

… режим Лєніна необхідно підтримувати: зсередини – кривавим тоталітарним пануванням, а з-за кордону – поміркованими соціал-революційними силами.

Убивство графа Мірбаха (що там якийсь граф: заради правого діла) було щедро винагороджене, бо зберігся красномовний документ наступного змісту:

12 червня 1918, Берлін. Державний секретар пише, що 40 млн. марок на питання, що стосуються Росії – затверджено. По убивстві графа Мірбаха його місія буде продовжена іншим послом.

За підрахунками по вже відомих документах, на