Іван Іванович Білик - Яр

— Не плачте, Пашо. Завтра піду до коменданта й усе з'ясується.

— Ой, завтра! — плакала жінка. — Як же до його дожить, до того завтра-а...

Я крадькома позирав на дружину. Мене дуже непокоїли її склянисті очі та бліде, мов крейда, обличчя. І я таки не помилився. Незабаром на чолі їй виступив холодний рясний піт, по тому взяло трясти. Вона ледве сиділа на лаві вчепившись у дошку обома руками. Я взяв її попід пахви її одвів до ліжка.

— Та нехай... — мимрила вона благеньким голосом. — Пройде...

Але напад не проходив. Почалася лихоманка, яка тіпала нею цілу ніч. Треба було б викликати лікаря, та хіба ж підеш у такий час будити того німця, що лікував колись мене й піддавав експертизі Оленку?

Я сидів над нею, раз по раз прикладаючи їй до чола змочену в буряковому квасі хустку. Щогодини приходила в нашу кімнату й Паша, мацала хвору, розтирала їй ноги й тепер уже сама заспокоювала мене:

— То як жінка в положенії... Нічо...

Оленку попустило тільки тоді, коли вікна взялися прозорою синькою. Я схилив голову на ліжко й так і заснув сидячи.

Розбудила мене Наїла:

— Макси... вже вам на роботу.

— Га? — Я не зразу второпав. Чому сиджу на дзиґлику, а не сплю в своєму ліжку поряд із дружиною. І тільки як Паша знову заплакала, я очутився й протер очі.

— Я зараз... Я зараз.

Вона взялася підставляти мені полумисок із холодною смаженою картоплею, та я тільки плеснув собі в обличчя води, глянув на дружину, яка спала, вимучена лихоманкою, і побіг. Час видавсь не ранній, я запізнювався, тепер же мені запізнюватись найменше пасувало.

Афіноґен був уже в кабінеті. Він підкреслено співчутливо глянув на мене й клацнув щелепою:

— Вас вроде с креста сняли, Максим Архипович.

Я відразу ж одчув нещиру інтонацію в його голосі, проте, відповів:

— Дружина в мене захворіла.

— Супруга?

— Так.

— І сильно?

— Не знаю. Я цілу ніч не спав.

Мій начальник мовив:

— А-а... — І далі співчутливо дивився на мене.

Я спитав:

— Це серйозно?

— Что?

Мені не хотілося грати з ним у ту гру, яку він запропонував з самого початку, тому я сказав:

— Припиніть вихилятися, шефе. Ви чудово знаєте, про що я вас питаю.

Афіноґен відійшов до свого столу:

— Ну, если так, тогда...

— Де він?

Афіноґен виразно постукав підбором чобота в підлогу. Мене це здивувало:

— Він у нас?

— Увидите сами, если захотите.

— Хіба його не німці заарештували?

— Я взяв его на себя, Максим Архипович. От большого, та'ска'ть, уважения к вам.

Я подумав, що, отже, грі настав кінець, і тепер од Афіноґена слід сподіватися навіть більшого, на що він був здатний.

— Лейтенант Газе про це знає? — спитав я з останньою надією, але Афіноґен погасив і її.

— Лейтенант? — здивувався він. — А разве я вам не ко двору, Максим Архипович? — І всміхнувся: — Знает, как же. Все знают. И только вы не хотите ничего, знать.

Мені було гірко, надзвичайно гірко, бо я не міг протиставити Афіноґенові жодного козиря. Зібравши всю свою волю, я спитав те саме, про що питав на початку розмови:

— Це серйозно, шефе?

Він холодно всміхнувся й відповів зовсім незрозуміло:

— Все в Божьих руках, Максим Архипович, та'ска'ть, все в Божьих руках.

Я сів на стілець і втупився в папери. Десь-то вигляд мій був дуже сумний, бо Афіноґен ніби вирішив заспокоїти мене:

— И в ваших, Максим Архипович...

Як-то? Я здивовано блимнув на нього. І він удруге всміхнувся:

— Если, та'ска'ть, вы сами захотите его, та'ска'ть, допрашивать...

Він одверто знущався з мене, та в цю мить найогиднішим здавалося мені чомусь оте його слово, яке він колись надміру вживав, тоді забув, а це знову згадав про нього: «та'ска'ть... та'ска'ть...» У кишені в мене лежав плаский холодний «вальтер», якого приніс батько позаторік з мандрів. Я зашилив руку в кишеню й лапнув гладеньку металеву поверхню пістолета. Одна куля калібру шість тридцять п'ять звільнить мене від необхідности дивитися на це неприємне обличчя, спідня щелепа якого сприсала й глузливо клацала за кожним звуком «о».

Та я здобувся на силі й повільно витяг руку з кишені. То був би останній крок, а може ж, не все ще втрачено... Я не знав, що потім не раз пошкодую за ту свою розважливість, але так ото вже влаштована людина, щоб хапатися в розпачі навіть за соломинку, і всі закони логічного мислення безсилі, коли на терезах виважується життя.

Того дня я нічого не міг робити, навіть скласти примітивного графіка чергувань, хоч раніше складав його майже наосліп. Слова й цифри пливли в мене перед очима, і я одно позирав на годинник і палив цигарку за цигаркою. О десятій прийшов шеф і, переможно посміхаючись, гукнув мене із собою:

— Пойдемте, Максим Архипович.

— Куди?

— Пойдемте. Сейчас услышите интересную штучку.