Петро Мірчук - Нарис Історії ОУН

„Дух, що тіло рве до бою”, стор. 130-134.

215

[6] Під час свого процесу Барановський скаржився, що йому тільки обіцяли нагороду, але не виплатили. Одначе прокурор показав суддям поквитування, власноручно підписане Барановським на суму 1.500 злотих, одержаних за видання поліції Зенона Коссака.

216

[7] „Свобода”, ч. 243, 19 жовтня 1933.

217

[8] З конспіративних причин не було подано, що це сталося у висліді присуду Суду УВО, який відбувся над Р. Барановським у Празі кілька тижнів раніше.

218

[9] „Розбудова Нації”, чч. 11-12, листопад-грудень 1933, стор. 297.

219

[10] „Мета” (львівський українсько-католицький тижневик), 8 жовтня 1933.

220

[11] Ця замітка має наскрізь демагогічний характер, бо ж авторові статті, добре ознайомленому з дійсністю, мусіло бути відомим, що польська поліція прізвищ своїх конфідентів ніколи добровільно не виявила.

221

[12] Азеф перейшов до історії революційних рухів як найбільший провокатор усіх часів і народів. Довгі роки він був керівником бойового реферату російської соціял-революційної партії, а одночасно – службовик царської таємної поліції „охрани”. Всі бойові виступи російської підпільної партії соціял-революціонерів Азеф узгіднював з царською поліцією. Викритий, він утік до Німеччини, змінив прізвище й прожив там до смерти. Маліновскій – представник большевицького підпілля в російській „Думі”, який виправляв усі писання Леніна й відозви большевицької партії. Після революції виявилося, що він був увесь час одночасно – поліційним аґентом.

222

[13] Повні прізвища ці поліціями мали такі: Юзеф Чеховскі, Казимир Білєвіч, Ян Гірни, Владислав Хімяк, Юзеф Будни (ред.).

223

[14] Наслідком пострілу в голову В. Нич зазнав часткового паралічу й нервового потрясення. На процесі проти Романа Барановського шеф польської воєвідської поліції Сухенек-Сухецкі назвав Нича у своїх зізнаннях як одного з конфідентів польської поліції. Про це інформувала тодішня українська преса й на підставі того українські політичні в'язні поставилися були з недовір'ям до Нича, при чому один із співв'язнів відверто закинув Ничові провокаторство. Це скріпило нервове потрясення В. Нича. Вислідом того потрясення є опубліковані ним у 1954 році в Нью-Йорку „Звернення” та в 1956 році брошурка „Провокатори УВО-ОУН”, хоч важко ствердити, хто за цими виданнями, як інспіратор, стоїть.

224

[15] „Америка”, ч. 72, 23 червня 1936.

225

[16] Приватна українська католицька ґімназія у Львові.

226

[17] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1933, стор. 195.

227

[18] Як бачимо, навіть у понятті тієї жменьки поляків, які намагалися підходити об'єктивно до справи українсько-польських взаємин, визвольна боротьба українського народу на ЗУЗ була вислідом ... тільки чужих впливів.

228

[19] Польська влада польщила українські школи з допомогою „утраквіза-ції”, себто, впроваджуючи навчання частини предметів українською мовою, а частини польською. Спочатку польською мовою вчили лише кілька предметів, опісля половину, а врешті всі, за вийнятком хіба української мови й релігії.

229

[20] Всі поляки вважали, що це не абияка честь для українців, коли їм дозволяється присвоювати собі (себто, коли їх примушують) польську культуру, не розуміючи, що польська культура виявилася нижчою за українську і якраз тому польські колоністи українізувалися.

230

[21] Малопольщею („Малопольська Всходня”) поляки називали Галичину.

231

[1] Див. „Свобода”, ч. 294, 18 грудня 1935.

232

[2] „Свобода”, ч. 292, 16. 12. 1936.

233

[3] „Свобода”, ч. З, 4. 1. 1936.

234

[4] „Америка”, ч. 81, 19 липня 1934.

235

[5] „Свобода”, ч. 298, 23 грудня 1936.

236

[6] Вол. Мартинець у своїй праці „Від УВО до ОУН”, в замітці на 12-й сторінці пише про справу „Архіву Сеника” таке: „О. Сеник-Грибівський переховував архівні матеріяли в кількох державах, у сейфах і різних сховищах. Один такий схов у Празі, що про нього ні один член Організації не знав і що до речі складався з матеріялів другоступневої вартости, викрила в 1943 р. чеська поліція, знайшовши при заарештованому на вулиці Сеникові адресу конспіративного помешкання. Саме та обставина, що ніхто з членів Організації не знав про сховище, виключала можливість по заарештуванні Сеника завчасу забрати матеріяли. Знайдені матеріяли у фотокопіях згодом передав шеф чеського генерального штабу ген. Сирови польській владі і вони в 1935 році фіґурували як т. зв. „Архів Сеника” перед польським судом за атентат на Пєрацького проти Бандери і товаришів”. Це вияснення Мартинця справи не вияснює, навпаки, ще її затемнює. Бо: а) Мартинець твердить, що зі сховища в Празі були забрані документи в 1933 році, тим часом серед документів „Архіву Сеника”, що опинилися в руках польської поліції, були теж документи-звідомлення про організаційні справи з осени й зими 1933 р. та початку 1934 р., себто, вже після арештування Сеника чеською поліцією; б) Мартинець подає, що в частині архіву, яка попала в 1933 р. до рук чеської поліції, були тільки документи другоступневої вартости, тим часом ті документи, що їх цитувала польська прокуратура, кажучи, що вони є з „Архіву Сеника”, були документи, що стосувалися чи не найважливіших організаційних справ: склад керівних органів ОУН, список усіх експозитур ОУН за кордоном, звідомлення про фінансові справи ПУН-у, протоколи засідань ПУН-у, кореспонденція членів ПУН-у, звіти КЕ ОУН тощо; в) Мартинець каже, що ген. Сирови передав польській владі фотокопії забраних документів, а тим часом польська поліція мала 418 ориґінальних документів і 2.055 фотокопій з оригіналів. (Див. Варшавський акт обвинувачення, стор. 44). Тому свідчення Мартинця говорить про те, що 418 важливих документів в ориґіналах, які одержала польська поліція, а забрала при ревізії чеська, не походили з сховища Сеника, виявленого чеською владою, а й фотокопії з документів того сховища – документів другоступневої ваги – доповнили тільки збір фотокопій 2.055 документів, що дісталися польській владі, серед яких були й документи цілком не другоступневої вартости. Але найгіршим було те, що навіть після виявлення сховища з документами в Празі ПУН не поінформував про це КЕ ОУН на ЗУЗ, а тому це пізніше, під час слідства в справі вбивства Пєрацького, призвело до того, що деякі члени ОУН заламалися, як ми вже про це згадали.

237

[7] Виконавець атентату Гриць Мацейко-”Ґонта”, народжений 8 серпня 1913 року в Щирці біля Львова, син незаможніх селян, освіта – народня школа і трирічний ремісничий курс. Він 1929 року Мацейко працював у Львові у Цинкографічному закладі свого дядька, і від 1932 року став членом ОУН.