Станіслав Лем - Кіберіада

— просто екстракт інформації, закладеної у нейтринному випромінюванні, з якою вам пощастило щось зробити. Через «щілину між світами» — гинучим і новоутворюваним — вирвалися клуби нейтринного диму, линула хвиля, роздмухувана, як мильна бульбашка; її енергії вистачить для «роздимання» наступного Всесвіту, а гребінь цієї хвилі просякнутий інформацією, успадкованою від фази, яка вже зникла; я вже говорив, що у хвилі закладена інформація, що створює атоми і «сприяє» біогенезису. Крім того, в ній є фракції, які, на наш погляд, «нічому не служать», «ні для чого не потрібні». Вода має властивості, про які я згадував, — «сприятливі» для життя, і нейтральні щодо нього, наприклад, прозорість; вода могла б не бути прозорою і для виникнення життя це не мало б значення. Так, як не можна питати: «А хто зробив воду прозорою?» — не можна й питати: «Хто уклав рецепт утворення Жаб’ячої Ікри?» Вона є однією з властивостей нашого Космосу, яку ми можемо вивчати так само, як прозорість води, але «позафізичного» сенсу вона не має.

Зчинився страшенний галас; врешті Белойн запитав, як Лірні пояснює циклічність повторювання сигналу і те, що інші частини спектру нейтринного випромінювання неба є звичайним шумом і тільки одне-однісіньке пасмо несе стільки інформації?

— Та це ж дуже просто, — відповів Лірні, якого, здавалося, тішила схвильованість аудиторії. — Спершу уся емісія була сконцентрована саме в цьому пасмі, саме тут «щілина між світами» «загострила» її, стиснула, змоделювала, як струмінь води, що витікає з вузького отвору; спершу було гостре й тонке як голка пасмо — й нічого більше! Потім, внаслідок розбігу, розкиду, десинхронізації, дифракції, відхилення, інтерференції, — пасмо дедалі більше розщеплювалося, розмазувалося, аж нарешті через мільярди років існування нашого Космосу з первісної інформації утворився шум, з вузької концентрації — широкий енергетичний спектр, адже тим часом були приведені в рух «вторинні» шумові генератори нейтрино — зірки; а те, що ми сприйняли за «лист», є залишком «пуповини», рештками, які ще не розчинилися до кінця у нескінченних «рикошетах», мандрівках з кутка в куток метагалактики. Зараз загальною нормою є шум, а не інформація. Але в мить виникнення нашого Космосу, його вибухового народження, нейтринний пухир ніс у собі повну інформацію про всю матерію, що утворилася потім з нього; і саме тому, що він є немов реліктом епохи, жодних слідів якої, окрім нього, не спостерігається, він видається нам навдивовижу відмінним від проявів «звичайної» матерії і випромінювання.

Що й казати, ця струнка, логічно злютована теорія, яку він нам виклав, виглядала досить переконливо. Він підкріпив її дещицею математики — показав, які властивості повинна мати «щілина між світами», щоб у ролі «матриці» точно відповідати саме тому місцю нейтринного струменя, в якому перебуває емісія, названа нами «зоряним кодом». То була добра робота; він залучив до неї теорію резонансу і, врешті, зумів пояснити у своїх висновках навіть постійне повторення сигналу; те саме стосувалося й місця, отого радіанту Малого Пса, звідки надходив так званий «лист».

Тоді я взяв слово і сказав, що, власне, це Лірні поставив усе з ніг на голову, оскільки доточив до «листа» цілий Всесвіт, такий, який був йому потрібний; підібрав до даної енергетики сигналу — шляхом звичайного припасовування — відповідні «розміри» своєї «щілини» і навіть змінив геометрію свого ad hoc[153] сконструйованого Космосу таким чином, щоб напрямок, з якого надходить «сигнал», виявився випадковим.

Лірні, усміхаючись, визнав, що до певної міри я маю слушність. Але додав, що, коли б не його «щілина», світи послідовно виникали б і гинули без когерентного зв’язку, кожний був би іншим, тобто міг би бути іншим, або ж Космос назавжди залишився б у безенергетичній фазі «антисвіту» і прийшов би край будь-якому творенню, край усім можливим світам, не було б ні нас, ні зірок над нами, й ніхто не міг би сушити собі голову над тим, чого не сталося… Проте сталося ж! Неймовірна складність листа пояснюється так: величезна сконцентрованість «агонії» обумовлює те, що гинучий світ, як небіжчик душу, «віддає» всю свою інформацію; вона не знищується, а, підлягаючи невідомим для нас законам, — адже фізичні закони припиняють свою дію в умовах величезних температур, надтиску і руйнування простору, — зливається з тим, що продовжує існувати, — з нейтринним згустком у «щілині».

Белойн, який головував, запитав, чи ми хочемо одразу розпочати дискусію, чи спершу послухаємо ще й Сінестера. Ми проголосували за другу пропозицію, ясна річ, із цікавості. Лірні я трохи знав, бо зустрічав його у Хайякави, а от про Сінестера досі навіть не чув. То був невисокий молодик з невиразним, брезклим обличчям, що, зрештою, не мало ніякого значення.

Він почав майже так, як Лірні. Космос є пульсуючим утворенням із змінними фазами голубого стиснення і червоного розширення. Кожна фаза триває близько тридцяти мільярдів років. У червоній фазі розбігання галактик після розпорошення матерії і охолодження планетоподібних тіл на них виникає життя, яке іноді набуває розумних форм. Коли розширення закінчується і Космос починає доцентрово стискуватись, у цій голубій фазі поступово виникають гігантські температури й дедалі сильніше проникаюче випромінювання, яке знищує всю живу матерію, що протягом кількох мільярдів років встигла заселити планети. Очевидно, що в червоній фазі, в якій ми живемо, існують цивілізації різного ступеня розвитку. Мають існувати й такі, котрі випередили всіх у технологічному відношенні і завдяки розвиткові наук, зокрема космогонії, усвідомлюють власне майбутнє Космосу. Отже, ці цивілізації, чи, скажімо, цивілізація, що знаходиться у якійсь певній галактиці, знає — процес упорядкованої організації пройде свою вищу точку і почнеться процес загального знищення у зростаючій температурі. Якщо така цивілізація володіє значно більшими знаннями, ніж ми, вона буде здатна якоюсь мірою передбачити подальший — після «голубого кінця світу» — перебіг подій, а якщо ще більше збагатить свої знання, зможе вплинути на цей майбутній стан…

Тут у залі знову зчинився галас: Сінестер викладав не більше і не менше як теорію керування космогонічними процесами!

Астробіолог, як і Лірні, виходив з того, що «двотактний космічний двигун» не є повністю детермінований, бо, особливо у фазі компресії, виникають значні індетерміністичні явища, — не можна точно передбачити, який «різновид» Космосу виникне після чергового стиснення, внаслідок у принципі випадкового розкладу мас, змінного перебігу анігіляції тощо. З цими труднощами ми стикаємося, звісно, в наших, мініатюрних, масштабах, — наприклад, ми не можемо передбачити і обчислити перебіг турбулентних процесів, під час яких утворюються завихрення (скажімо, як у воді, що розбивається об скелі). Отже, окремі «червоні Всесвіти», які по черзі виникають з голубих, можуть так відрізнятися один від одного,