Джон Віндем - День триффідів

— Джиммі, я так боюся. Давай повернемося.

— Уже занадто пізно, люба.

Біля вікна він зупинився, ретельно промацав місце однією рукою. Потім обійняв її обома руками, притиснувши до себе.

— Мабуть, все було занадто чудово, щоб тривати довго, — тихо сказав він. — Я кохаю тебе, серденько моє. Сильно-сильно кохаю.

Вона обернулася, підставивши губи для поцілунку.

Потім він підняв її на руки, повернувся і зробив крок просто у вікно…

* * *

— Ти мусиш відростити собі товсту шкіру, — сказав я. — Мусиш. Інакше доведеться весь час бути п’яним. Такі речі, мабуть, відбуваються скрізь. І будуть відбуватися. Припустімо, що ти дістав би для них їжу, щоб вони протрималися ще кілька днів. А що далі? Тобі доведеться прийняти це і змиритися. Іншого виходу немає, хіба що шукати спасіння в алкоголі. Якщо ти не боротимешся за власне життя всупереч усьому цьому, то не виживеш… Виживуть лише ті, хто зможе зробити свій розум нечутливим та витерпіти це…

* * *

Щоб зібрати те, що я хотів, мені знадобилося більше часу, ніж я очікував. Минуло близько двох годин, перш ніж я повернувся. Відчиняючи двері, я випустив з рук одну чи дві речі. З надмірно жіночної кімнати почувся трохи знервований голос Джозелли.

— Це я, — заспокоїв я її, рушивши по коридору зі своїм вантажем.

Я залишив свою здобич на кухні й повернувся за тим, що випало з рук. Проходячи біля її дверей, я зупинився.

— Не заходьте, — сказала вона.

— Та я й не збирався, — запротестував я. — Просто хотів дізнатися, чи вмієте ви готувати?

— Можу варити некруті яйця, — відповів її приглушений голос.

— Цього я й боявся. Є страх як багато речей, яких нам доведеться навчитися, — сказав я їй.

Я повернувся на кухню, поставив примус на непотрібну тепер електроплиту і зайнявся готуванням їжі.

Коли я накрив маленький столик у вітальні, він справив на мене доволі непогане враження. Щоб підсилити його, я поставив кілька свічок та світильників і приготувався їх запалити. Джозелла ще не з’являлася на очі, але кілька хвилин тому було чутно, як дзюрчить вода. Я покликав її.

— Уже йду, — відгукнулася вона.

Я підійшов до вікна і визирнув на вулицю. Цілком свідомо я почав прощатися з усім, що бачив. Башти, шпилі, фасади з білого вапняку здавалися білими або рожевими на тлі заходу сонця. У різних місцях спалахнули нові пожежі. Дим піднімався великими чорними плямами, іноді внизу було видно язики полум’я.

Цілком ймовірно, сказав я собі, що вже післязавтра я не побачу жодної з цих знайомих будівель. Мине час, перш ніж сюди можна буде повернутися, але це місце вже не буде таким, як колись. Над ним попрацюють пожежі та погода, і воно набуде мертвого та покинутого вигляду. Але зараз, на відстані, йому ще вдається маскуватися під живе місто.

Мій батько розповідав мені, що перед війною з Гітлером він ходив Лондоном з широко розплющеними очима, вдивляючись у красу будівель, якої до того не помічав, — і прощався з нею. Тепер я відчував щось подібне. Але зараз все було набагато гірше. Набагато гірше, ніж могли очікувати ті, кому вдалося пережити ту війну, — бо це був ворог, якого вони не переживуть. Це була не хвиля погромів та зловмисних підпалів, а просто довгий та повільний шлях до занепаду й загибелі.

Коли я стояв там, у той момент, моє серце все ще опиралося тому, що казав мій розум. Навіть тоді мені все одно здавалося, що вся ця катастрофа занадто серйозна, занадто неприродна, аби статися насправді. І все ж я знав, що такі випадки в історії траплялися аж ніяк не вперше. Трупи інших великих міст лежать поховані в пустелях та знищені джунглями Азії. Деякі з них зникли так давно, що ніхто вже не знає їхніх назв. Але ті, хто жив там, теж, мабуть, не могли повірити в їхню смерть, так само як і я не міг повірити в розклад одного з великих міст сучасності…

Я подумав, що, певно, одна з найбільш стійких та приємних галюцинацій нашої раси — це віра в те, що «цього не може статися», що наш маленький час та простір є недосяжним для катаклізмів. А тепер це відбувається тут. Хоча і не мало бути нічого дивного в тому, що я спостерігав за початком кінця Лондона — і, дуже ймовірно, що так само й інші люди спостерігали за початком кінця Нью-Йорка, Парижа, Сан-Франциско, Буенос-Айреса, Бомбея та всіх інших міст, яким судилося пройти шляхом тих, що нині лежать під покровом джунглів.

Я все ще дивився у вікно, коли почув за спиною якийсь рух. Озирнувшись, я побачив, що в кімнату зайшла Джозелла. На ній була довга гарна сукня з блакитного жоржету, а на плечах — маленька курточка з білого хутра. На шиї сяяла підвіска з кількома синьо-білими діамантами на простому ланцюжку, в сережках були менші камінці, але теж гарні. Її обличчя та волосся були свіжими, ніби вона щойно побувала в салоні краси. Вона пройшла по підлозі, виблискуючи сріблястими капцями та панчохами-павутинками. Я дивився на неї, не кажучи ні слова, і її маленька усмішка зникла.

— Вам не подобається? — сказала вона з якимось дитячим напіврозчаруванням.

— Це чудово… ви красуня, — сказав я їй. — Просто я такого не очікував…

Їй потрібно було щось більше. Я розумів, що цей її «показ мод» мав мало спільного зі мною, або й зовсім не мав. І додав:

— Ви прощаєтеся?

В її очах з’явився інший погляд.

— Ви мене розумієте. Я сподівалася, що зрозумієте.

— Думаю, що так. Я радий, що ви це робите. Буде приємно згадувати, — сказав я. Відтак простягнув їй руку і підвів до вікна. — Я теж уже попрощався з цим усім.

Що відбувалося в її голові в той момент, коли ми стояли поруч, — це її секрет. У моїй крутився якийсь калейдоскоп життя і всього того, чому тепер було покладено край — або, можливо, це більше нагадувало те, як гортають величезний фотоальбом зі знімками, об’єднаними всеосяжним «а пам’ятаєш?».

Ми довго дивилися у вікно, і кожен загубився у власних думках. Потім вона зітхнула і глянула на свою сукню, торкнувшись пальцями ніжного шовку.

— Це дурниця? Витівка на тлі охопленого вогнем Риму? — сказала вона з гіркою усмішкою.

— Ні, це мило, — сказав я. — Дякую, що ви це зробили. Це милий жест і нагадування про те, що, попри всі недоліки, у цьому світі було так багато краси. Ви не могли вчинити — і виглядати —