Кейт Фокс - Спостерігаючи за англійцями

правила іронії, знецінення та самознецінення подолали класові розмежування. Нема жодного соціального правила, якому б корилися всі без виключень, окрім універсально зрозумілого та прийнятного (хай і підсвідомо) для усіх англійців правила гумору. Незалежно від класової приналежності, відступ від правил одразу ж зауважують, критикують та висміюють.

Однак правила англійського гумору хоч і позакласові, та буденний гумор рясніє класовими темами. Годі дивуватись, беручи до уваги національну зацикленість на класовості та не меншу пристрасть висміювати все, що тільки можна. Ми завше висміюємо звичаї та дивацтва, що притаманні певним класам, глузуємо із претензій та смішних помилок «класових кар’єристів» і тихцем підсміюємося з класової системи загалом.

Правила гумору та англійськість

Що ж правила гумору розповіли про англійськість? Я вже казала про значення гумору в нашому житті, про його центральну роль в англійській культурі та в спілкуванні, але про специфічні риси гумору як такого ми ще не говорили. Питання специфічності англійського гумору залишається відкритим: чим, окрім всюдисущості та всепроникності, він вирізняється? Чи є сенс говорити не лише про кількість, але й про його якість? Думаю, що відповідь на усі ці запитання — «так».

Правило про те, «Як важливо не бути надмірно серйозним» — це не просто ще один спосіб підтвердити, що «гумор верховодить». Це радше про тонку грань між серйозністю та урочистістю. Мені здається, що надчутливість до балансу та несприйняття надмірної серйозності — це якраз визначальні ознаки англійськості.

Наша реакція на палку ревність — це квінтесенція англійськості. Правило «Та годі тобі!» включає в себе особливий мікс англійських рис — диванного цинізму, іронічної відстороненості, гидливого ставлення до сентиментальності, затятої відмови піддаватися улесливій риториці та хуліганської насолоди від скидання з п’єдесталу помпезності та самовеличання.

Ми також розглянули правила іронії, підправила знецінювання та гумористичного самознецінення. Тож можемо підсумувати, що хоч і жодна з цих форм гумору не є суто англійською, однак те, що ми їх так заповзято використовуємо і надає нашому гумору впізнавану «нотку» англійськості. І якщо крапля камінь точить, то англійці беззаперечно мали б досягти немислимої для інших, — не таких зациклених на гуморі, — народів майстерності в іронії та комедії, її близької родички. Не хочу здатися нескромною та надмірно патріотичною, та із впевненістю можу стверджувати, що наші навички іронізування, знецінювання та самовисміювання не такі вже й погані.

КЛАСОВІ ЛІНГВІСТИЧНІ КОДИ 

У руслі розмови про англійські комунікативні коди не можна оминути тему соціальних класів. Так само, як і неможливо, щойно відкривши рота, не виказати своєї приналежності до того чи іншого соціального класу. Значною мірою це стосується усіх і всюди. Найпопулярніші ілюстративні цитати належать англійцям, як-от вислів Бена Джонсона: «Мова видає людину. Говори, щоб я знав, хто ти». Чи ще більш класова цитата з Джорджа Бернарда Шоу: «Варто англійцю відкрити рота, як інший англієць одразу його або ненавидить, або зневажає». Ми тішимось думкою, що класова упередженість сходить нанівець, а тим часом спостереження Бернарда Шоу й досі актуальні. Усі англійці — визнають вони це чи ні — мають такий собі вмонтований комп’ютер, назвімо його «Глобальна система соціальної приналежності»: досить слово мовити, а ми вже знаємо, хто яке місце посідає на класовій драбині.

Бортовий класовий радар реагує на два подразники — лексику та вимову: які саме слова вживаються та як вимовляються. Вимова — більш надійний індикатор (адже вивчити лексику не свого класу відносно просто), тож почнімо з неї.

Правило «Голосні проти приголосних»

Перший індикатор класової приналежності — це той тип звуків, який ви вимовляєте особливо старанно, а точніше — ті, які не дуже вдаються. Представники вищих класів переконані, що вони говорять «правильно» — ясно, чітко та зрозуміло, а соціальні низи балакають «неправильно», у них «ледача» манера розмови — нечітка, часто незрозуміла і в корені хибна. Головним аргументом тут є те, що нижчі класи не чітко вимовляють приголосні, зокрема глухі оклюзивні, звуки — постійно з’їдають (ковтають, пропускають) звук «т / t» і пропускають щілинний звук «г / h». Та тут ситуація така, що сміється горщик над котлом, а обидва чорні. Низи, може, й спотворюють приголосні, та верхи теж не святі — вони ковтають голосні. Спитавши, скажімо, котра година, від представників нижчих класів почуєте «пів на одинайцяту» («’alf past ten»), а від вищих — «піводцята» («hpstn»). Робочий клас на «носовичок» («handkerchief») каже «совичок» («ankercheef»), а верхи вимовляють його як «нсовик» («hnkrchf»).

Можливо, з’їдати голосні, як це роблять вищі класи, страшенно круто, та таке мовлення скидається радше на ранні смс-ки, і без відповідної практики дешифрування абревіатури зрозуміти так само складно, як і безприголосні речитативи нижчих класів. Єдина перевага такого есемесного мовлення — це те, що можна говорити, не відкриваючи широко рота, і при цьому зберігати зверхній скам’янілий вираз обличчя і закопилювати губу.

Представники верхнього, вищого середнього та просто середнього класів принаймні вимовляють приголосні коректно, — а як же інакше, якщо вони ковтають половину голосних, — а нижчі класи часто вимовляють звук «f» замість звука «th» («teeth» («зуби») — як «teef», «thing» («річ») — як «fing»), або ж іноді замінюють на звук «v» («that» («той») — як «vat», «Worthing» як «Worving»), а звук «g» в кінці слова у них стає звуком «k» («somefmk» замість «something» («щось»), «nuffink» замість «nothing» («нічого»). Вимова голосних — це також помічний класовий індикатор. Нижчі класи часто вимовляють звук «а» як довгий звук «і»: «Dive» замість «Dave», «Tricey» замість «Тrасеу». (Робітничий клас Півночі подовжує голосний «а» і їх одразу ж викаже «Our Daaave» / «Наш Дееейв» або «Our Traaacey» / «Наша Трееейсі».) Звук «і» в устах робітничого класу звучить як «оі», а в еліти вищого класу звук «о» стає «or», як-от у фразі «naff orf» — від «enough of» («достатньо»). Вищі класи зі всіх сил уникають говорити «Я»: вони замінять цей займенник на неозначений — «хтось». Власне, займенники їм не до смаку — вони оминатимуть їх будь-якою ціною — так само, як і артиклі та сполучники, ніби кожне словечко, як в телеграмі, коштує чималих грошей. Незважаючи на всі дивацтва, еліта переконана, що лише вона і тільки вона говорить правильно — буцімто лише їхня вимова є нормативною, а всі інші говорять «з акцентом». І коли представники вищих класів кажуть, що хтось говорить «з акцентом», то вони мають на увазі саме акцент робітничого класу.

Попри те, що вимова вищого класу не надто зрозуміліша, аніж вимова низів, слід зауважити, що неправильна вимова певних слів часто видає погану освіченість мовця і вказує на походження з низів. Наприклад, коли кажуть «nucular» / «ядрений» замість «nuclear» / «ядерний», «prostrate gland» / «передпіхурова залоза» замість «prostate gland» / «передміхурова залоза». Це такі помилки «простих людей». Проте різниця між мовленням вищих класів та мовленням «освічених» людей таки є. Вищий клас і освічений клас — це не обов’язково одне і те ж.