Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

називалося «заєбать солдата». Якось один солдатик запитав у офіцера, навіщо ми займаємося марною роботою, той так і відповів: «Мені просто потрібно, щоб ти був зайобаний. Запитання?»

Тільки на наступні вихідні нам роздали телефони. Безперечно, біля кожної розетки в казармі одразу ж вишикувалася черга із пару десятків людей. Мені вдалося сяк-так зарядити мобільних, а потім мене відправили на тактичне поле тягати цеглу. Вже там, на місці, під час перекуру, я відійшов убік, дістав телефон і набрав Маму. Як тільки почув її голос, до мого горла підступив ком, і я мало не заплакав. А ось Мама не стрималась і одразу почала ридати. Ми не чули один одного всього півмісяця. Для мене це були дуже важкі півмісяця. Напевно, єдине, що стримало мене від плачу, — це Мамині сльози. Я розумів, що коли вона почує, як мені важко, заплаче ще більше, а я цього не хотів. Ми поговорили кілька хвилин. Розповів їй, що телефон у мене буде тільки раз на тиждень, що в їдальні є непогана горохова каша, а вранці іноді дають їстівну мойву. Заспокоїв її, як міг, намагаючись не брехати. Поклав трубку, витер соплі та пішов тягати цеглу разом з усіма. Сіре небо, брудний камуфляж, навколо болото чи сірий бетон, а мій телефон з яскраво червоними смужками на боках нагадував мені про ліжко, завжди забитий холодильник, сонце і зелень за вікном.

Через тиждень у нас мала бути присяга, і за цей час нам потрібно навчитися пристойно марширувати і вистріляти належних одинадцять патронів. Чому лише тиждень? Тому що два попередні тижні ми «єбашили». Хоча мали освоювати свої посади, навчатися стройової та інших армійських дисциплін. Потім я зрозумів, що це правило, в армії все так влаштовано: спочатку довго тупимо і тупцюємо на місці, а потім поспішаємо і надриваємося. Тиждень нас так мордували стройовою, що декому ставало погано під час тренувань, і їх забирали в медроту. У мене сильно боліло праве коліно, але я терпів, бо не хотів завдати собі ганьби під час присяги.

* * *

Але до присяги на нас очікував іще один незабутній день. День належних одинадцяти патронів. Цей день я багато разів собі уявляв у дитинстві. З кожним разом фантазія малювала мені все більш героїчні та незабутні картини: як я усіх вражаю своєю влучністю, як демонструю все те, чого я навчився на заняттях із військової справи у школі. І мене нарешті відзначають командири і плескають по плечу товариші по службі: «Красунчик».

Дійсність жорстоко зруйнувала дитячі фантазії. В один із днів нас усіх нарядили в радянські рвані бронежилета, сталеві каски сорокових років, утрамбували у вантажівку і ми поїхали на стрільбище. У той день був мороз, і після стояння на навчальних точках, де нас інструктували щодо поводження зі зброєю і порядку стрільби, ми вже не відчували пальців ні на руках, ні на ногах. Контакт замерзлих пальців із крижаним металом автомата посилював яскравість вражень.

— Підходите ось сюди, — пояснює сержант на навчальній точці гурту солдатів. — Автомат у цю руку. Падаєте на коліно, потім на бік. Доповідь: «Солдат Залупа до стрільби готовий!».

Отак, ніяк не можу звикнути. Навіщо використовувати різні слова, пов'язані зі статевими органами чоловіків і жінок, коли потрібно для прикладу назвати якесь прізвище. Може наші офіцери думали, що це свідчить про їх мужність, дотепність чи суворість?

По-моєму, це говорило лише про їхню обмеженість і убогий словниковий запас.

Ми пройшлися ще по кількох навчальних точках, де нам показали, з якого боку потрібно брати автомат, як він розбирається і тому подібне. Після цього сержант просто став відповідати на наші запитання, які не стосувалися цього заходу. Пам’ятаю, в якийсь момент мова зайшла про «Call of duty». Просто ми мали простояти на навчальній точці певний час, і чим ми там будемо займатися, насправді мало кого хвилювало, у тому числі й командира роти.

Після відвідин ще кількох навчальних точок ми нарешті вишикувалися перед стрільбищем. Там уже лежали десять автоматів, до яких ми мали по команді підійти, по команді взяти, і все інше також по команді: перевідник вогню перевести на АВ, вистрілити чотири рази, рахуючи подумки «двадцять два», що дорівнювало трьом вистріляним патронам, встати, зібрати свої гільзи і побігти до Старшини, щоб здати їх під розпис. Хто не знайшов одинадцять гільз, потім довго ходив по полю, як втомлений казармений привид, намагаючись знайти хоча б старі.

Як я вже сказав, наші результати мало кого хвилювали. Мішені ніхто не перевіряв і оцінки нам просто намалювали. Увесь цей захід був звичайною формальністю, яку Ротний зобов’язаний був організувати, а потім відзвітувати за її виконання перед вищим начальством.

* * *

Настав день присяги. Наша рота стоїть на найбільшому плацу в Європі, на трибуні виступає командир частини, під трибуною стоять наші батьки. Після промови гостям дозволили підійти ближче. Я впізнав серед них Маму, Бабусю і Вітчима. Ми почали по черзі підходити до командира, зачитувати присягу і ставати назад у стрій. Я вивчив присягу напам’ять, але сильно розхвилювався і довелося прочитати. Весь тиждень до цього перед відбоєм у казармі я тренував підхід/відхід до командира, але, коли дійшло до справи, знову ж вийшло не все ідеально.

Після присяги нас усіх відвели до казарми, видали військові квитки, в яких ми одразу на місці розписались, і вперше дали звільнювальні, щоб ми провели час із рідними.

Мої батьки зняли в містечку кімнату, і там ми провели решту часу до вечора. Ми їли, сміялися, розповідали, як у кого справи, а я розказував якісь смішні історії про свою службу. Точніше, вони не були смішними, просто я намагався їх смішно розповідати. На щастя, у мене не було проблем із самоіронією. Я намагався контролювати свою оповідь, аби не ляпнути чого-небудь, що могло б засмутити батьків чи змусити їх хвилюватися. Та й сам не хотів згадувати жодного негативу. Мені хотілося забутись. Я намагався не звертати увагу на цю жахливу кімнату, обставлену радянськими меблями з килимом на стіні. На кілька годин я дозволив собі бути задуреним і забути, що я не вдома.

На завтра нам обіцяли ще один день звільнення, тому я зі спокійною душею у зазначений час прийшов у казарму і вперше за довгий час побачив щиро радісні й ситі обличчя. Ніхто ні з ким не загризався, не наїжджав і не знущався. Незважаючи на заборону Вампіра проносити в казарму їжу, майже всі щось протягли.