Гжендович - Відтепер я – твій меч, Гжендович

помиляєшся. Якщо він мене вже стільки разів обставив, то я уявляю, якого монстра дістане Сидерим у правителі, — Кирит зітхнув і простяг порожній кубок генералові.

— Але нам чим цей монстр страшний? — Касім слухняно наповнив чашу хмільним напоєм.

— Невже ти вважаєш, що такий, як Садар, зупиниться на тому, що просто відбудує місто і стане законним королем у своїй крихітній країні?

- А хіба ні?

— Знаєш, Кассиме, я тебе точно обожнюю, — жрець упіймав підборіддя генерала і зняв батьківський поцілунок у того на лобі.

Розділ чотирнадцятий

— Бездіяльність подібна до смерті. Не можна вирішити проблему, не встаючи з місця. Не можна знайти більше, не пожертвувавши малим. Шлях зречення від себе веде до пізнання величі.

Анаторіс, рік 2566

— Пані Даналіє, вас до себе Фрам кличе.

Літня жінка ніби розпрямилася і скинула десяток років, коли постала перед головою Анаториса. Ще більше натхнення і виклик світилися її погляді після повернення додому. Не позбавлена ​​амбіцій, Даналія втомилася марнувати час, займаючись лише управлінням нехай і багатого, але невеликого маєтку, що залишився після смерті чоловіка. Новий скарбник не потребував порад вдови, а Фрам якщо й звертався, то вкрай рідко. Жінка, яка поклала половину життя на служіння соляній провінції, відчувала себе не біля справ, чому періодично впадала в глибоку засмучення. Зараз же вона ніби знайшла крила. В які віки Фрам запитав не поради у справах фінансових, в яких Даналія зрозуміла більше багатьох скарбників. Ні, він запропонував їй місце намісника у далекому Сідерімі. Крихітне королівство, про яке вдова навіть не чула. Але... королівство.

Коли батьки Даналії загинули, імператорський двір відвернувся від роду, що розорився, забувши колишні заслуги сім'ї перед імперією. Озлоблена, принижена злиденністю, відкинута співвітчизниками дівчинка з легкістю погодилася на мезальянс, продавши свій неабиякий розум за можливість повернути своєму роду колишню славу і велич, можливість викупити батьківський маєток, відновити добре ім'я сім'ї. Довгі роки витратила Даналія те що, щоб зайняти відповідне її становищу місце у житті. Вона вже була зневірена після смерті чоловіка, ледь не опустила руки, рік у рік спостерігаючи, як втрачають вагу її позиції країни солепромышленников. І раптом зірка надії знову висвітлила шлях для немолодої вже жінки.

— Що ж, Садаре Сидеримський, якщо ти мене не розчаруєш, то мій рід стане під прапори Сидеріма з васальною клятвою, покинувши раз і назавжди списки дворян Мадерека.

Даналія особисто керувала збором обозу, першого, що відправляється в королівство, яке незабаром порідниться з правителем Анаторіса. Поглядаючи на юну наречену принца, намісниця на відміну дівчинки розуміла, які почуття рухали Садаром під час заручин. Жодних ілюзій щодо спадкоємця Сидеріма Даналія не мала. За короткий час вона дізналася про зруйноване королівство все, що опинилося в зоні досяжності. Новоспечена намісниця вміла збирати інформацію ретельно, не упускаючи деталей. Чим більше вона впізнавала, тим більше їй хотілося якнайшвидше познайомитися з Садаром особисто. Мало хто з спадкоємців зруйнованих малих держав зважився б на ті кроки, які вже зробив принц, вражаючи справжньою одержимістю у відновленні країни. Склавши в одну картину всі фрагменти мозаїки, Даналія вразилася не так упертості, скільки прозорливості та тонкого розрахунку майбутнього монарха. Від її очей не сховалося те, як він використав висновок в імперському палаці, як обійшов саму імперію, безкровно отримавши одну з наближених, але все ж таки незалежних провінцій.

- Ставка на сіль, так? А ти розумний хлопчик, з тобою буде цікаво працювати, не те що з цими снобами.

Вона говорила сама з собою і непомітно посміхалася, залишаючись для оточуючих витягнутою в струну, суворою, а іноді й намісницею, що лякає. Тим не менш, стан ввіреного їй королівства кинуло якщо не в жах, то в зневіру. У жодних записах, ні у яких звітах не значилося, що Сидерим знищено у сенсі. Однак, придушивши напад відчаю, Даналія взяла себе в руки і взялася за перше і найважливіше — зведення тимчасового табору, де зможуть сховатися як робітники, які прибили з Анаторіса, так і втікачі-сидеріани, що тоненьким струмком потекли до руїн столиці, ледь зачувши спадкоємця і першому обозі, що прибув.

Рагард, рік 2567

Арена скипіла напругою, глядачі на трибунах здійнялися. Третій день виходили мечники на потіху публіці, три дні пісок арени фарбувався червоним, наповнюючи повітря задушливим запахом крові. Єдине правило для учасників: вбити суперника, маючи зі зброї лише меч. У смертельних поєдинках сходилися охочі зазнати успіху і фортеці своїх мечів з усіх країв і країн. Тут були представники як самого Рагарда, і Мадерека, і малих королівств і князівств. І лише над невеликою групою майорів прапор Сідеріма.

Сьогодні є вирішальний день. Останній поєдинок між переможцями попередніх сутичок має визначити того, хто залишиться на политій кров'ю арені назавжди, і хто понесе приз у двісті тисяч золотих із собою, увінчавши чоло вінком найкращого мечника. Турнір організовували щороку на честь Тарида, хоча в народі все ж таки воліли називати це криваве видовище "бенкетом Азіта". Високі ставки з лишком окупалися тим, що глядачі валили на жорстоку виставу в незліченних кількостях, несучи свої кровно зароблені на сплату за можливість подивитися на смерть.

Садар стояв у своєму кутку арени, чекаючи відмашки від судді - коли оголити клинок і вступити в бій. Принцу не потрібна слава та військова звитяга. Коли він уплутався в це підприємство, виставивши себе мечником на втіху глядачам, то мав одну єдину мету — гроші. Двісті тисяч золотих, звичайно ж, не вирішували проблему відновлення королівства, але могли стати початком припинення зростання боргів. Пропозиція Азіту взяти участь була відкинута спочатку, оскільки кодекс Вражаючих не допускав подібних боїв, і принц заборонив недоторканному порушувати цей самий кодекс навіть заради нього. За правилами останнього поєдинку суперники повинні оголитися до пояса, залишившись лише в реддеку. Коли Садар стягнув з себе сорочку, по рядах публіки пройшло тихе ремствування: все тіло принца виявилося поцятковане символами рунічного в'язі, мають занадто виразне ритуальне забарвлення. Це розуміли навіть непосвячені. Коли ж з'явився суперник, то ремствування пролетіло вже й у лавах послідовників Садара: на тому кінці арени громадиною височів біловолосий воїн із червоними очима.

— Мій принц, ти певен? Правилами не забороняється міняти воїна в команді, вони ж поміняли… — невпевнено простяг Азіт, уважно роздивляючись супротивника, який представляв невелике північне князівство. На колишніх поєдинках цього воїна не було, але за законом арени можна замінити представника, якщо переможця попередньої сутички сильно поранено.

— Я не поранений, ці правила на мене не поширюються. До того ж, ти даремно хвилюєшся, Азіто. Дивись уважніше — він не такий, як ти. Так, він високий і могутній, але... надто вже могутній, занадто мускулистий і неповороткий, щоб бути