Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде

Ти був точний. Точно о 6-й вечора був у кафе. Точність і акуратність завжди були головними рисами твого характеру.

Коли ти став переді мною там, у кафе,— дуже високий, дуже елегантний і — дуже чужий, я не мала відваги порівняти тебе з своєю мрією з-перед десяти років. Як змінили тебе роки, Ромо! Ти спитав щось в неособовій формі, а я відразу відчула, що ти не знаєш, як заговорити до мене, на «ти» чи на «ви». Мені прийшла тривожна думка до голови: може... може... ти забув, як мене на ім'я? І я скоро, зі страху перед цією болючою несподіванкою, заговорила до тебе перша на «ти».

Потім ти щось говорив, Ромо. Щось — що мене зовсім, таки зовсім не обходило, бо не було у ніякому зв'язку з твоєю особою. Чи дуже дивуєшся мені, що я не пам'ятаю з того ні одної думки?

«Непорозуміння... непорозуміння... непорозуміння...— товклося мені в мозку.— Неправда, десять років, неправда, що час зупинився. Він гнав з шаленою швидкістю вперед і віддалив нас так далеко одне від одного, що ми ледве можемо пізнати свої силуети».

Нарешті, ти спитав про мету мого приїзду в Чернівці. Ти, діловий, статечний, хотів знати причину такого візиту. У мені щось аж кричало: хіба ти не бачиш, що я приїхала сюди тільки на те, щоб тебе... тебе побачити?

Я подивилася пильно на тебе: обличчя твоє не виявляло, що ти бодай здогадуєшся, який намір мого приїзду.

Тоді я збрехала: канікули... приїхала до Чернівців трохи розважитись. Зрештою, я сиджу тут уже довше, чим два тижні. Ти стягнув брови: хіба Львів не більше місто від Чернівців? Хіба там не можна краще розважитись?

Але зараз же нова думка в тебе: напевно, я при цій нагоді хотіла і знайомих відвідати?

Так. Саме задля цього і приїхала. Завтра рано вже від'їжджаю... «пригадала» собі, що з тобою одним ще не бачилася. Ти усміхнувся (так багато змінилося в тобі, тільки усміх залишився той самий, що колись). Знайомі... гм... знайомі... А чи я знаю, що багато наших знайомих розбрелося по світу не знати куди? І ти починаєш згадувати: чи пам'ятаю я Дмитра? Оксану? А Олександра? Я все пам'ятаю. Причаїлася в собі й жду, аж твоя думка набреде на таку хвилину в минулому, де будеш тільки ти і я. Жду, аж ти віднайдеш наш спомин.

Але твоя думка завертає з половини дороги знову до «тепер». Чому так, Ромо? Чи ти справді нічого не пригадував собі, чи свідомо не хотів доторкнутись до цієї сторінки нашої з тобою біографії?

Ти пропонуєш мені показати ввечері «елегантні Чернівці». Чи можу не пристати на твою пропозицію? Адже я приїхала сюди, як сама сказала, «забавитись».

О 9-й годині вечора зустрічаємося знову. Ідемо «забавитись». Така твоя воля. Я йду з тобою, як по свою смерть.

Люди... люди... люди... Навіщо стільки чужих людей, коли моє серце хоче бодай півгодини побути з тобою віч-на-віч?

На зорі покидаємо приміщення бару. О, Ромо мій, як радо була б я того ранку пройшлася з тобою пішки на квартиру, де зупинилася. Адже я заїхала до знайомих, де колись жила в них ще гімназисткою, куди ти стільки разів проводив мене подібними ранками з студентських вечірок. Руч-об-руч, лице при лиці.

Але ти, видно, не звик тепер вертатися з забави пішки домів. Вправним рухом, майже силоміць впихаєш мене в таксі. Треба ще проспатись мені,— турбуєшся мною,— адже до від'їзду мойого поїзда ще три з половиною години!

Але чи ти розумієш, що я не можу, не хочу, не смію стратити ні одної хвилини, коли можу бути ще з тобою?

Ти здивований, майже незадоволений моїм проханням відпустити шофера разом з його машиною. «Навіщо? Чи не краще буде, якщо ти тепер поїдеш цією машиною до себе, проспишся годину, а потім приїдеш знову по мене, щоб відвезти мене на вокзал? Чи не розсудніше так?» — питаєш. Ні, ніщо не є розсудне, ані потрібне, що вимагає розлучення з тобою хоч би на півгодини.

Нарешті залишаємося самі посеред сонної вулиці. Ось-ось і сонце зійде.

Дивлюся на тебе й наче... впізнаю тебе!

Ромо! Це ти! Беру твоє лице у свої долоні: воно холодне й втомлене від безсонної ночі, але воно твоє! Ромо, це справді ти!

Скажи мені щось на пам'ятку про себе, Ромо! Ти в клопоті. Я бачу, що ти хочеш дати мені щось на пам'ятку,— але від чого почати? Так багато подій, імен, вражень і переживань сплелося за тих десять років!

Ти розповідаєш мені про якусь пригоду в дорозі. Я вслухаюся в інтонацію твого голосу і починаю пригадувати собі тебе таким, як колись.

Але часу вже стільки, щоб переодягтися мені і їхати на вокзал. Ти їдеш зі мною на вокзал. По дорозі питаєш мене: «Вдоволена з забави?» Це були твої слова, Ромо! Були вони щирі чи для форми — для мене однаково болючі. До мого звичайного поїзда ще 17 хвилин. Це останніх 17 хвилин. Ще 17 хвилин з тобою, Ромо!

Але ти практична й розсудлива людина: чи не краще мені експресом поїхати? Вигідно, без пересідки просто на місце. З цілих моїх 24-х годин залишилося ще 17 хвилин. Не відбирай мені їх! Та ти вже при касі. З вікна вагона чую ще твої слова: «Напиши, як заїхала. Взагалі напиши колись. Добре? Поздоровлення батькам, братам...» І останнє «до побачення». До побачення, Ромо, бо ми вже ніколи не побачимося. Це було чисте божевілля з мого боку: хотіти завернути час на десять літ взад. Тому пишу цей лист.

Хочу, заки ще поїзд зупиниться в С, витрясти з свого серця до останньої порошинки, щоб нічого з цього божевілля не перевезти з собою звідти сюди. Була б забула: ти просив мене писати, як їхалося мені. Добре. Ще одна станція — і я дома. Треба кінчати.

Будь здоров, Ромо!

1934

СХІДНА МЕЛОДІЯ

Ми — давні знайомі. Я пам'ятаю тебе ще з тих часів, як ти бігав за м'ячиком по вулиці і йшов зі мною об заклад, що ластівка може перелетіти море, не відпочиваючи. Та безсердечна пам'ять, що нічого забути не хоче, стала початком моєї неволі.

Потім ти приїжджав до нашого села тільки на ферії[15]. В селі говорили, що ти там, у місті, вчишся музики. Я думала