Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

Прочитаєш!

Ми втислися в переповнений трамвай і поїхали на Янівський цвинтар. Тут було багато людей, на могилках горіли свічки. Місце поховання січових стрільців впорядковано, деякі плити порозбивані, деякі цілі: маленькі бетонні горбики. Над ними вивиша-лися два більші: генерала Тарнавського і Левицького.

— Бачиш, люди самі сюди приїжджають і дають лад,— сказав Богдан.

— А хто надгробки розбивав?

— Ясно хто,— мовив Богдан.— До речі, десь тут має бути могила Антонича, але ще не знаємо де...

— Від чого він помер?

— Від операції апендициту.

Отже він був похований десь тут. Геній, про якого знала тільки купка людей. Дивні речі творяться під сонцем, думав я, дивлячись на сотні миготливих вогників над могилками. Свічки горіли й над січовими стрільцями. Тут уже поспішати було годі, і ми, як і всі люди, що прийшли сюди, заспокоїлися й посмутніли. Безмовно миготіли свічки і відчувався той гострий, густий запах, який буває на всіх цвинтарях. Дерева цвинтаря палали також. Осіннім холодним та смутним вогнем. Цей вогонь уливався нам у душі і щось приспане будив. Примушував зосередитися й ставати серйозним. Клав на обличчя смутні маски і робив усіх трохи подібними одне до одного. Відбувався акт злуки живих із мертвими і мертвих із живими. Дух мертвих витав між живих, а живі слухали безголосу їхню мову. Раптом відчув, що я ще дуже молодий і дуже зелений — тільки починаю читати свою Зелену Євангелію чи Книгу Лева. Що я ще нічого не знаю у світі й мало що розумію. Я тільки спостерігач цього світу, а не його творець, навіть не учасник великого житейського процесу, а тільки слухач прелюду до нього. В мені проростали якісь паростки, але чи виростуть вони і чи дадуть плід? Прийшов у цей світ, освітив його очима, але, пізнати, очевидно, ніколи не зможу: надто мало мені дано сили. Є в мені якась кволість, недовершеність, очевидно, я не з тих, котрі пишуть свої Зелені Євангелія, чи Книгу Лева, чи творять підвальне мистецтво. Я поки що тільки гість у світі, хоч він уже й зачепив мене болючими кігтями. Але я маю тонку і вразливу душу, отже байдужий бути не можу. Чужий цим людям, котрі прийшли на розмову з мертвими, але я їм співчуваю. Розумію їхній атавістичний потяг до спілкування з мертвими, адже і в цьому заховано часточку вічності. Вічності, яка не є тілом, тільки духом, що пронизує людське єство і підіймає його над мурашником, де колотиться у вічній боротьбі добро і зло — вічне змагання Каїна з Авелем. Одне мене тільки невимовно печалило: Авель мертвий, а Каїн живий. Каїн пустив у землю коріння, а Авель живий тільки духом. Каїн сильний — це він розбиває молотом надмогильні пам'ятники і обсотує нас мацаками, щоб знесилити й перемогти, щоб спалити нас у печі, як біблійних юнаків, а Авель нас із того вогню хоче врятувати, адже він дух, а не тіло. Отож, хто кого переможе у цій вічній від початку світу боротьбі? Чи й мені у неї втручатися, чи тільки спостерігати? Чи й мені запалити свічку на могилі тих, хто може прийти до мене тільки в дусі, чи байдуже пройти мимо? Чи ставати мені у світі тінню, що наче трава вмирає, чи зерном, яке вмирає для завтріш-нього проросту? І так і так в основі світу та життя — смерть. Оце мене й жахало найбільше, бо що таке оті мінливі й ненадійні вогники супроти загуслого залізобетону зла? Бідні ми й кволі, але ми є, а дух наш, великий чи малий, з нами.

19

Іще одне пережиття я мав тоді — шлях додому. Виїхав пізно ввечері, а мав приїхати в Житомир під ранок. Богдан мене на автовокзал не проводив, а тільки до трамваю; дорогою він мені сказав, що коли я хочу познайомитися з цікавими людьми у Києві, то можу зайти до літературного критика Степана Вітличного — це такий дім, де всіх приймають щиродушно і де я побачу куди багатшу книгозбірню, як у нього. Богдан назвав телефон, я затвердив у пам'яті — а може, й справді колись потраплю до Києва, книжки ж мене цікавили непомірно. Ми обнялися, і я скочив у трамвай. Богдан дивився мені вслід, дружно звівши руку. Я звів руку на привіт і собі, і так ми розлучилися. В автобусі зайняв місце біля вікна, щоб дивитися на краєвиди; і от автобус покотив мене з цього чудового міста, де я стільки побачив і пізнав,— був я наповнений враженнями по вінця. Перепускав через мозок усе, що бачив і чув, і трохи мене острах брав: а що, коли я приїду на автовокзал у Житомирі, і там мене зустріне отой самий чорний ангел, з яким уже мав розмову? Тим більше, що батько мене переконував, що моя затія із поїздкою до Львова — крок необачний і йому зовсім не подобається, бо Львів відомо яку славу має, і це вони можуть потрактувати по-своєму. Але, зрештою, на моє домагання, поступився, наказавши берегтися і ніде ні в які балачки не встрявати. Я його наказу не виконав, а коли б виконав, надто багато втратив би. Можна було б учинити двояко: зійти з цього автобуса в Новоград-Волинському, а там пересісти на місцевий, і це було б елементарно, коли б не ніч; тому я вирішив зійти за Богунським мостом, до автовокзалу не доїжджаючи.. Це мене трохи заспокоїло, і я поринув у солодкі марення, зовсім виключившись із реального світу, переселяючись, як це часом любив чинити, у світ візій...

Цього разу мені здалося, що я ігумен Мот-ронинського монастиря Мельхиседек Знач-ко-Яворський. Мене схопила польська хоругва, коли я їхав з монастиря в оборудках, здерли рясу й залишили в самій білизні, немало з мене поглузувавши і кілька разів оперіщивши нагаями. І ось із скрученими поворозом руками й забитими у пута ногами мене кинуто на драбинчастого воза, на якому не було жодної підстілки, і той віз, гримлячи колесами, покотив дорогою, немилосердно мене кидаючи. І я, Мельхиседек, тоскно думав, що це прийшла моя остання година, бо мені сказано, ніби це я винуватець Коліївщини, заколоту козаків і хамів, як вони сказали.

— Помиляєтеся, панове, я лише смиренний слуга Божий.

— Не Божий, а дияволовий,— заволав рейментар хоругви.— Заколотники й ребеліянти не можуть бути слугами Божими!

"Зрештою,— подумав я,— він має рацію, бо заколотників я благословив".

Отож тепер їхав, зв'язаний, як метелик коконцем, і обтовкував собі боки, а побіч воза скакало двоє драгунів і скалили зуби — чогось було їм тоді весело. І мене, Мельхиседека Значко-Яворського, привезли до хурдиги, схопили за руки і за ноги і жбурнули в сутерен, в який я покотився, ще більше оббиваючи собі тіло. Чув тупіт за вікном, голоси, зрештою, все затихло. Тоді прийшов до мене звір, що його називають Жах,— слизька почвара з величезною головою-тілом на довгих зламаних ногах — ніби велетенський павук. Почвара обвила мене мацаками-ногами, і притислась до мене холодним, слизьким і бридашним тілом — я закричав. Кричав у глибину темряви, у нутро сутерену, але мені ніхто не відповів, хіба що луна, що подвоїла мої крики. І я, Мальхиседек, упокорився.

А коли упокорився, то почвара з мене сповзла, покинула поранене плече, до якого була присмокталася, щоб випити кров, засичала, мов гадюка, і спинилася біля голови моєї, бо хотіла прочитати думки мої: чи не стану я знову боятися, адже тоді вона знову матиме право залізти на мене й смоктати кров. Але я став упокорений і ясний духом, та й почав молитву. І молився я не прописаними словами, а власними. Сказав я своєму Верховному Доглядачеві:

— Це, що вчинено зі мною, потрібно тобі і волі твоїй, щоб спитувати мене, щоб доглянути дух мій: кволий він чи сильний? Сильні ж духом — не гнівні і не перестрашені, а тільки упокорені. Тож я згоджуюся витримати те, що мені призначено.

У той момент я почув, що вгорі прочинилися двері, побачив ясний квадрат прочілу, осяяний сонцем, і кострубату постать дворового козака, як пізніше я взнав, на прізвище Лещенко. Спускався до мене по сходах, і кроки його дудніли, ніби хтось у тимпана бив.

Козак Лещенко став мені в узголів'ї і спитав м'яко:

— Чого ви кричали, отче?

— Розв'яжи мені хоч руки,— попросив я,— щоб сісти.

— Це не вільно, але зроблю, як кажете,— мовив Лещенко.

Розв'язав мені руки, і я сів. Тіло боліло, руки позаклякали, і я почав двигати ними, щоб розім'ятися.

— Дякую тобі, козаче,— сказав.— Бог відплатить за твою доброту.

— Може, води вам принести? — спитався він, і я кивнув, бо нутро мені таки пекло.

Він потупав угору, завищали двері, загримотів засув, і я знову опинився в цілковитій пітьмі. Знову помолився Богові, подякувавши за пільгу, яку дістав. За якийсь час козак приніс мені їжі та глека води, я поїв і напився.

— Як же тебе звати, щоб помолитися за тебе? — спитав я.

— Лещенко,— мовив він.— Служу в панів дворовим козаком. Чому вони закинули вас сюди, отче?

— Хочуть, аби нас не було,— мовив я,— а щоб були тільки перевертні та відступники. Хочуть, щоб ми забули ім'я своє, а служили їм вірою й правдою.

Козак понурився, адже і він був із тих, котрі служили їм вірою та правдою.

— Мені це теж болить, отче,— сказав він,— але я поклявся їм на вірність. Богом поклявся!

— То не була клятва на вірність,— сказав я,— а на рабство. Й не Богом ти клявся, Бог таких клятв не приймає, а дияволом, бо тільки дияволові догідні такі клятви.

— Але в мене діти і жінка,— сказав козак,— і не за себе я боюся, а за них.

— Про них Бог подбає, а я помолюся,— мовив йому.

— Гаразд, отче,— сказав він.— Подумаю про те, що сказали.

— Подумай,— мовив я.— Не той правий, хто має силу, але той, хто і в гноїщі сидить, але з правдою в серці.

Він пішов, похнюпившись. Я знав, що серце в нього не порожнє, і що вже до мене він думав про такі речі. А ті, що думають,— не порожні у них серця. І я терпляче чекав у темряві, той самий Мельхиседек Значко-Яворський, який благословив гайдамаків і посвятив їм ножі. Не для миру їх посвятив, а для крові. Не був до кінця переконаний, що боговгодне діло вчинив, адже не на покору благословив, а на бунт. Але чи добра покора, коли на плечах у тебе сидить хам, хоч він і шляхетним паном називається, котрий знущається з імені твого, мови й народу. Чи не за те, думав я, Бог покарав обрів, що жінками4 й мужами землю собі орали і впрягали їх у вози свої. Бо той, хто упосліджує ближнього свого, понижує його і знущається,— не Божий син, а дияволовий. Ось чому я посвятив ножі і благословив гайдамаків. А цей Іван з непорожнім серцем нехай подумає.