Ірвін Ялом - Проблема Спінози

в кого не буду, – гнув своє Франку. – Часу в нас досить, і мені треба дізнатися більше, перше ніж свідчити перед кагалом. День туди, день сюди нічого не змінить, і тобі це відомо. А крім того, дядько зобов’язаний подбати про свою рідню, навіть якщо ми не зробимо нічогісінько.

– Дядько вчинить так, як сам захоче, – я знаю його краще, ніж ти. Йому не писані жодні закони, крім власних, і щедрість натури теж не властива. Я не хочу більше ходити до твого Спінози. Він паплюжить увесь наш народ.

– У нього більше розуму, ніж у всієї громади, разом узятої. А якщо ти не хочеш іти, то я сам побесідую з ним.

– Ні, якщо підеш ти – піду і я. Одного я тебе не пущу. Той тип уміє бути переконливим – я й сам відчуваю сум’яття. Варто тобі поткнутися туди одному – і не встигну я й оком змигнути, як вам обом оголосять херем. – Помітивши спантеличення на обличчі кузена, Жако пояснив: – Херем – це анафема, відлучення від громади. Ось ще одне гебрайське слово, яке тобі краще запам’ятати.

– Guten Tag[22], – сказав незнайомець, простягаючи руку, – мене звати Фрідріх Пфістер. Ми, бува, не знайомі? На вигляд я вас наче пригадую.

– Розенберґ, Альфред Розенберґ. Виріс тут, але щойно з Москви. Лише минулого тижня отримав диплом Політеху.

– Розенберґ? А, он воно що – то ви молодший брат Ойґена! А я дивлюся, що очима схожий. Не заперечуєте, якщо я приєднаюся до вас?

– Звісно ні.

Поставивши на стіл свого пивного кухля, Фрідріх усівся навпроти Альфреда.

– Ми з вашим братом були нерозлийвода-друзями, та й досі тримаємо зв’язок. Я часто бачив вас у нього вдома – і навіть «на барані» катав. Ви ж років на… щось із шість чи сім молодший за Ойґена?

– На шість. На позір у вас є щось знайоме, але згадати остаточно мені не вдається. Не знаю чому, але з тих ранніх років я мало що пам’ятаю: усі спогади стерлися. Ви ж розумієте: мені було дев’ять чи десять, коли Ойґен поїхав навчатися в Брюссель, і відтоді ми практично не бачилися. То, кажете, ви з ним і дотепер не втратили зв’язку?

– Так, усього два тижні тому ми разом вечеряли в Цюриху.

– У Цюриху? То він уже не в Брюсселі?

– Поїхав звідти з пів року тому. У нього стався рецидив туберкульозу, тож він перебрався до Швейцарії – підлікуватися й відпочити. А я саме навчався в Цюриху – от і перевідав його в санаторії. За тиждень-два його випишуть, і він подасться в Берлін, на вищі курси банківської справи. За кілька тижнів я й сам збираюся туди на навчання, тож у Берліні ми зустрічатимемося частенько. А ви нічого цього не знали?

– Ні, наші шляхи розійшлися. Ми ніколи не були близькі й тепер уже практично втратили зв’язок.

– Так, Ойґен казав мені – здається, жалкуючи. Мені відомо, що ваша мати померла, коли ви були ще малям, – і це обом вам далося нелегко, – а батько, пригадую, теж пішов із життя молодим. Від сухот?

– Так, і то всього в сорок чотири. Це сталося, коли мені було одинадцять. Гер Пфістер, скажіть…

– Прошу, звіть мене Фрідріх. Брат мого друга – також друг. То, може, перейдемо на «ти»?

Альфред кивнув.

– Так от, хвилину тому ти, Альфреде, збирався спитати…

– …чи Ойґен коли-небудь згадував про мене.

– Під час останньої зустрічі – ні. Ми років зо три не бачилися, тож мали багато чого надолужити. Але доти він часто заводив розмову про тебе.

І той, повагавшись, бовкнув:

– А ти не міг би розказати мені все, що він про мене говорив?

– Усе? Гаразд, я спробую, але спершу дозволь зауважити: з одного боку ти зізнався – й то цілком беземоційним тоном, – що між вами не було великої близькості й ви начебто ніколи не прагнули родичатися один з одним. А от сьогодні тобі закортіло – я б навіть сказав, припекло – почути про нього. Щось тут не клеїться. І це наштовхує мене на думку, що ти в таких собі пошуках – самого себе та свого минулого?

Альфред на мить аж сахнувся: проникливість цього запитання злякала його.

– Так, твоя правда. Мені дуже дивно, що ти це помітив. Настали такі часи… гм, як би тут висловитись… коли все скотилося в хаос. У Москві я бачив розбурхані юрби, що впивались анархією. Цей безлад от-от захлесне всю Східну Європу – та що там, і Західну теж. Море-моренне переміщених осіб. От і я теж неначе відірвався від гілля разом із ними – а може, й більше за інших… відрізаний від усього…

– Тож ти шукаєш опору в минулому, тужачи за його незмінністю. Тебе можна зрозуміти. Дай-но я покопирсаюсь у спогадах – що ж це казав про тебе Ойґен? Зараз, хвилинку – я зосереджуся, розворушу почуте-побачене, і воно зрине в пам’яті.

Фрідріх заплющив очі, але майже одразу й розплющив.

– Щось заважає… на шляху, здається, стали мої спогади про тебе. Мабуть, спершу викладу їх, а відтак зможу дістатися й того, що казав Ойґен. Ти не проти?

– Ні, гаразд, – промимрив Альфред. Хоча й гадав, що не зовсім гаразд. Ба більше – зовсім негаразд, бо вся ця розмова була вкрай незвична: кожне слово, що злітало з Фрідріхових вуст, звучало дивно й неочікувано. Та навіть попри те він довіряв цій людині, яка знала його ще дитиною: від Фрідріха віяло «домом».

А той, знову заплющивши очі, заговорив якимось відстороненим голосом:

– Битися подушками… я пробував, але ти не хотів зі мною гратися… я так і не зумів втягти тебе в цю гру. Серйозний – ой-ой-ой, який серйозний. Порядок і ще раз порядок… цяцьки, книжки, іграшкові солдатики, усе в строгому порядку… ти любив тих солдатиків… страшенно серйозне хлоп’я… я інколи катав тебе «на барані»… гадав, тобі сподобається… але ти завше швидко зістрибував… хм, не любив веселощів?.. а чи за пустощі могло влетіти?.. у домі атмосфера холоду… без матері… батько відчужений, пригнічений… ви з Ойґеном ніколи не розмовляли… де пропадали твої друзі?.. я ні разу не зустрічав їх у тебе вдома… ти був боязкий… утікав до себе в кімнату й зачиняв за собою двері… завжди біг до своїх книжок…

Тут Фрідріх зупинився, розплющив очі, добряче приклався до кухля з пивом і спрямував погляд на Альфреда:

– Оце й усе, що випливло зі сховища моєї пам’яті про тебе – можливо, пізніше пригадається ще щось. Ти цього хотів, Альфреде? Бо я волів би переконатися. Мені хочеться дати братові свого найближчого друга саме те, чого йому треба й кортить. – Той кивнув, а відтак