Франтішек Флос - Мисливці за орхідеями, Франтішек Флос

зір людини, запаморочують її мозок вогким, напоєним різноманітними пахощами повітрям, заколисують монотонною музикою.

Входячи до Альп, мандрівник застигає від подиву. Очі його перебігають з одного краєвиду на інший і довго не можуть намилуватися красою небачених досі гір, голих скель, стрімких урвищ та смарагдових долин. Синь бистрих річок і потоків, зелень озер, білість хаток зачаровують його. Але не минає й двох тижнів, як він, наситившись красою скель та долин, стомлено відвертається від них і нестримно прагне повернутись на рівнину, на горбисту місцевість, де один милий пейзаж змінюється іншим, заспокоюючи й звеселяючи серце. Мертве каміння, похмурі хвойні дерева та низькоросла сосна, холодні льодовики і вбогі долини нараз перестають його вабити. І тільки повернувшись додому, на просторі лани, в гарні сади й тихі села, він з великою радістю відчуває, що лише тут земля — квітучий сад і лише тут домівка людини. І там, унизу, між своїми, мандрівник цей, можливо, інколи згадує про те, що гарного бачив він колись високо в горах.

Те ж саме можна сказати й про джунглі. Тут надто багато такого, чого людина неспроможна ані зажити, ані оцінити. Джунглі приголомшують її своїми розмірами. Крім того, на кожному кроці тут чатує стільки небезпек, що думка про них отруює всяке почуття захоплення. Не дивно, що під час переходу через джунглі людина швидко стомлюється: повсякчасна обережність, невпинне напруження нервів і сил украй виснажують її.

Тим часом, як караван рухався джунглями, до Сани наспіла допомога. Його спільники втекли недалеко й чули все, що кричали з Франтішкового наказу індіанці.

Грабіжники жадібно накинулися на те, що завжди залишається в покинутому таборі. Сана, добре знаючи звички своїх приятелів, вчасно сховав од них харчі й тепер спокійно чекав звинувачень та докорів, які й справді градом посипалися на нього. Розбійники не підмовилися од свого лихого задуму. Їхній ватажок вирішив іти слідом за експедицією, бо, може, те, що не пощастило їм тут, пощастить в іншому місці. В цьому, звичайно, не було нічого дивного, адже старе прислів'я каже: «Кішка ніколи не кине ловити мишей, а злодій — красти».

XII
ГВАТЕМАЛЬСЬКІ ЛІСОРУБИ

Ще цілих чотири дні простував караван на південь, перш ніж юний провідник сказав, що впізнає навколишню місцевість. Дядечко Франтішек теж зрозумів, що вони вже близько від мети своєї мандрівки. Праліс рідшав. Кілька разів перед очима здивованих мандрівників відкривалися широкі луги, облямовані стрімкими урвищами, а довгі лісисті гребені гір поступово знижувались у довгоочікувану рівнину.

— Пройдемо ще день у південному напрямку, — мовив дядечко Франтішек. — Може, якраз пощастить. Там, на узліссі джунглів, мабуть, ростуть численні види орхідей. Треба лише знайти зручне місце, де можна було б поставити курінь.

Цю пропозицію було зустрінуто з одностайним захопленням: усі вже ледь трималися на ногах від утоми. До того ж і харчі кінчалися, а дичина на лугах і в лісових заростях аж кишіла. Єнік уже наперед тішився, що знову спробує свого мисливського щастя.

— Ще день дороги — і ми будемо дома, — шепнув він Вацлавові, коли вони ввечері вкладалися спати.

Що хлопець розумів під словом «дома»? Хатину, дах над головою? Можливо. Чи просто місце, куди вони повертатимуться щодня протягом цілого місяця? Можливо, що й це. Бо справжній дім, про який він так часто згадував, дім, де залишились дорогі для нього люди, був дуже далеко, так далеко, що навіть надія на повернення заверталася назад з середини дороги, неспроможна перелетіти безкрає море, яке лежало між Гватемалою та Європою.

Лугами та вздовж узлісся йти було набагато зручніше й легше. Очі, стомлені джунглями, могли тепер спочивати на зеленому морі трав, стежити за зграями птахів, які здіймалися над мочарами, а груди могли вільніше дихати на широкому просторі. До мандрівників, які нарешті вибралися з тісного полону дерев, кущів та ліан, повернувся гарний настрій. Стомлені руки застромили ножі й сокири за пояси, притуплені почуття прокинулися знову, звільнившися від дурману важких запахів та вологого повітря.

А ночі! Казкові ночі, коли земля засинає під неосяжним небесним шатром, всіяним незліченними вогнями золотих зірок! На півдні небосхил темніший, і зорі там не здаються прибитими до порожнистої півкулі неба; навпаки, людина бачить, що ці чудові світила, які мерехтять у повітрі тропіків і відкидають веселкові промені в чорноту простору, світять звідкись із безмежної далини.

Червоний серп місяця низько повис над джунглями.

Єнік лежить нерухомо. Він страшенно стомився й відпочиває в тіні трьох дубів, під якими караван розташувався на ночівлю. Хлопець дивиться на крони дерев і мріє. Коли дядечко Франтішек вважатиме, що тут можна поповнити їхню колекцію орхідей, то мандрівники затримаються тут трохи довше.

Ліворуч гримить, стогне й гуде ліс, як звичайно ввечері. А праворуч розкинувся чудовий луг — широкі савани, всіяні незліченними квітами. Єнік звернув на них увагу ще завидна, як тільки експедиція дісталася сюди. Над лугом мелькають тіні: це полюють велетенські кажани. Непогамовно скрекочуть жаби, і лише вряди-годи різкий скрик болотянки, схожий на свист стріли, що летить низько над головою, порушує їхнє одноманітне скрекотіння.

Нараз із того боку, де було прив'язано в'ючаків, долинув крик індіанців. Тварин доводилося прив'язувати досить далеко від табору, бо комахи, приваблені сюди їхнім запахом, нестерпно дошкуляли й людям.

Замріяний Єнік не зразу збагнув, у чім річ. Та не встиг він отямитись, як гримнув рушничний постріл, а за ним і другий.

Єнік злякано схопився. Ні дядечка Франтішка, ні Вацлава поблизу не було, а крики не припинялися. Та за якусь хвилину вони змінилися на радісні вигуки.

Єнік побіг туди, де були прив'язані в'ючаки. Серед групи індіанців він побачив дядечка Франтішка, Хосе й Вацлава.

— Нам неймовірно пощастило! — вигукнув дядечко Франтішек. — Тягніть його до вогню!

В метушні ніхто не звертав на Єніка уваги — всі були дуже зайняті: спільними зусиллями волокли до табору щось страшенно важке.

Незабаром Єнік про все