Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

ж — зовсім не така насуплена й афішовано строга, як ота цьоця Ківі-Хендехох, а усміхнена, привітна, добра. І враз я побачила, що Марія Степанівна… попрямувала до виходка з літерою «Ж»! Повірити, що вона пішла туди чинити те саме, що там роблю я чи інші звичайні люди, я не могла навіть у найсміливіших думках. Моя вчителька просто не мала права таке робити! Я побігла до виходка й почала торсати за ручку, але двері виявилися зачинені зсередини на гачок. І хоч я гукала Марію Степанівну, та вчителька не озивалася, — і я подумала, що, мабуть, мені це все лише привиділося. Еге ж, Марія Степанівна туди зовсім не заходила й насправді її там немає! Та все ж я мусила переконатися, чи дійсно це так, тож перекрутила маленьку дощечку, яка трималася на єдиному великому цвяхові, з вертикального положення в горизонтальне. Якраз у цю мить задзеленьчав дзвоник. Треба було чимдуж бігти до класу. Усі діти вже сиділи там, чемно поклавши перед собою на парти зігнуті в ліктях руки: права долоня зверху на лівій. У класі стояла ідеальна тиша — загалом у перший день у першому класі таке ще можливе. Та нашої вчительки не було й не було. Так минув цілий урок, і знову озвався дзвоник, — але ми на перерву не квапилися, адже нас ніхто не відпускав з уроку. Аж тут двері розчинилися і до класу влетіла розлючена Марія Степанівна. Вона витягла мене з-за парти і навіть не промовила, а прошипіла — така була сердита:

— Понятовська! Навіщо ти це вчинила? Я тебе питаю, зробила це навіщо?!! Ти чуєш мене, га?!

Я ж затято мовчала, уже збагнувши, що накоїла: замкнула вчительку у виходку! Ніхто більше у класі не розумів, що відбувається. Про причину гніву Марії Степанівни знали тільки я і вона. Та, на щастя, наша вчителька не вміла довго тримати зла на когось. Тож і мою немудру витівку пробачила.

Коли ж закінчився наступний урок і знову залунав дзвоник, я вискочила з класу, як ошпарена. Мене дуже кортіло погойдатися на гойдалці — але для цього треба було встигнути видертися на неї з ногами і зрушити з місця, поки не прибігли великі хлопці, бо я ж добре бачила, що вони не поступалися місцем на гойдалці навіть своїм, уже майже дорослим, ровесницям. Удома тато давним-давно зробив для нас, дітей, маленьку гойдалку із кріселком, що висіло на шнурках. Тут же за сидіння правила груба квадратна дошка, навіть без спинки й підлокітників, яка трималася на міцних ланцюгах. До того ж височенна шкільна гойдалка рухалася значно легше й швидше, ніж маленька домашня. Мені пощастило: я примчала до гойдалки найперша, умить заскочила на неї й за якусь хвильку, рвучко відштовхуючись ногами, розгойдалася так, що дуга, яку описувало сидіння, стала набагато більшою за півколо. Як лише я ненароком опускала погляд униз, моя душа терпла від страху. Коли ж підводила очі вгору, то бачила чисте високе небо та майже поруч із собою — гілля високих лип із жовтуватими горошинками зав’язі на місці ще недавнього пахучого цвіту, — і мене охоплювало п’янке відчуття польоту, дивна радість і така благодать, яку я пізніше відчувала лише декілька разів у житті. Проте у школярів моя повітряна акробатика викликала справжній шок. Та й було від чого, бо навіть найсміливіші відчайдухи і шибайголови ніколи не розганяли гойдалку аж настільки! Прибігли завгосп із довжелезною драбиною в руках, директор школи і наша вчителька. Директор накинувся на неї, викрикаючи, щоби негайно мене зняла. Марія Степанівна трагічно заламала руки й почала благати:

— Злазь, дідьку, бо вб’єшся! Негайно злазь, я тобі кажу!

Але, щоби злізти, гойдалку треба було зупинити. Тремтячими й мокрими від страху, що ж тепер буде, руками я вчепилася в ланцюги і стала гальмувати. Вірніше, просто завмерла на гойдалці, але «маятник» від цього поволі збавляв хід. Та хоч гойдалка зупинилася аж після того, як задзвонив дзвоник, ніхто із присутніх чомусь не квапився до класів. Я ж, немов п’яна, нерівно ступила кілька кроків, глипнула на свої долоні — аж помаранчеві від іржі! — й механічно витерла їх у свій білий фартушок.

— Що ти наробила?! — сплеснула руками вчителька.

Я ж зрозуміла, що мою шкільну обновку вже не врятує ніяке мило, тому зняла фартушок і демонстративно викинула його у смітник. Саме так чинила цьоця Дозя зі своїми старими панчохами чи з дядьковими шкарпетками або майкою, на яких з’являлася дірка. Зіпсутих речей моя львівська родичка воліла позбуватися одразу, не намагаючись їх якось рятувати. Але ж у Селі діяли закони строгої ощадності! Усі мовчки дивилися на мій черговий вибрик. І лише худющий Орест-невдаха — той самий, що вибив око власній корові, усім відомий ябедник і «мамина цяця», а скорочено — просто Цяця (мав він і друге прізвисько, теж чомусь жіночого роду: «Кішка — мамина потішка»), зарепетував на все горло, що про все розповість моїм батькам — і я знов буду бита, як глуха зозуля. Під шкільною стіною блищав вологою наш низенький стільчик: учителька вже призначила перших чергових, і запопадлива до роботи товстенька Марійка вимила його й тепер сушила на сонці. Я подумала, що до того часу, поки мене за знищений фартух битимуть дома мама чи бабуся, варто би добряче відлупцювати й самого Ореста, аби прикусив свого язичка. Найліпше було б дати йому хоч раз, а ще краще — два-три рази, в писок, щоб не смів ні на кого доносити. Але дістати до Цяциного обличчя через свій малий зріст я не мала шансів, тож вирішила використати ту саму лавочку. Коли я вхопила її в руки за один кінець, хлопець, зрозумівши, до чого йдеться, кинувся попри мене навтьоки. Та я розмахнулася і другим кінцем таки дотяглася до ябеди, добряче гепнувши його по голові. «Кішка — мамина потішка» повалився, як сніп, із заплющеними очима у траву. На його лобі зачервонілася, а далі поволі почала синіти величезна ґуля, що темніла й збільшувалася на очах, — із помстою ябедникові я, без сумніву, переборщила! Отепер мені стало вже по-справжньому страшно: Господи, це ж треба було стільки витворити у першу ж днину свого шкільного навчання!

Поки Марія Степанівна припадала коло непритомного Ореста, директор потягнув мене до свого кабінету. Там він читав мені довгу й нудну нотацію про