Рафаелло Джованьолі - Спартак

буде на те воля великих богів і ваша згода, могутні, шляхетні патриції, — тоді в ім'я волі пригноблених ми візьмемося до зброї.

— Ну й голос у цього гладіатора! Реве, як бик! — бурмотів у дрімоті Куріон, схиляючи голомозу голову то праворуч, то ліворуч.

— Така пиха під стать хіба що Луцію Корнелію Суллі Щасливому, диктаторові, — додав Гай Антоній.

Катиліна, передбачаючи, до чого можуть призвести ці саркастичні випади патриціїв, наказав рабові налити фалернського гостям і, піднявшись зі свого ложа, сказав:

— Шляхетні римські патриції, вам, кого немилостива доля позбавила належних благ, адже ви мали б удосталь користуватися волею, владою й багатством, вам, чиї чесноти й хоробрість мені відомі, вам, вірні й чесні друзі мої, я хочу відрекомендувати хороброго й відважного чоловіка — рудиарія Спартака, який за свою фізичну силу й стійкість гідний був народитися не фракійцем, а римським громадянином і патрицієм. Борючись у рядах наших легіонів, він виявив велику мужність, за яку заслужив цивільний вінок і чин декана…

— Проте це не завадило йому дезертирувати з нашої армії, — увірвав його Луцій Бестіа.

— То й що? — натхненно вигукнув Катиліна. — Невже ви дорікатимете йому за те, що він залишив нас, коли ми боролися проти його рідної країни, залишив для того, щоб захищати свою батьківщину, своїх рідних? Хто з вас, перебуваючи в полоні у Мітрідата, зарахований до його війська, не вважав би своїм обов'язком за першої ж появи римського орла залишити ненависні прапори варварів і повернутися під прапори своїх співгромадян?

Слова Катиліни викликали гул схвалення. Підбадьорений, він провадив далі:

— Я, ви, весь Рим дивилися й захоплювалися мужнім і безстрашним борцем, що здійснив у цирку подвиги, гідні не гладіатора, а хороброго, доблесного воїна. І цей чоловік, що заслуговує на більше, раб, як і ми, пригноблений, як ми, вже кілька років спрямовує усі свої думки на важку, небезпечну, але шляхетну справу: він склав таємну змову між гладіаторами, він замислив підняти їх у певний день проти тиранії, що прирікає їх на ганебну смерть в амфітеатрі заради забави глядачів, він хоче дати рабам волю й повернути їм батьківщину.

Катиліна замовк і після короткої паузи продовжив:

— А хіба ми не замислюємося над цим? Чого вимагають гладіатори? Тільки волі! Чого вимагаємо ми? Проти чого, як не проти тієї ж олігархії, хочемо повстати і ми?

— Прокиньмося ж! — вимовив хрипким голосом Куріон, почувши крізь сон слова Катиліни. Зміст цих слів не доходив до нього, і, намагаючись їх втямити, він старанно тер очі.

Хоча змовники й були захоплені промовою Катиліни, однак ніхто не міг втримати сміху від дурної витівки Куріона.

— Йди до Міноса, нехай він засуджує тебе по твоїх заслугах, погане опудало, винний бурдюку! — крикнув Катиліна, стискаючи кулаки і проклинаючи пияка.

— Мовчи і спи, негіднику! — докинув Бестіа й так штовхнув Куріона, що той розтягся на ложі.

— Я прийшов сюди, щоб зробити приємність тобі, о Катиліно, людині достойній, яку я поважаю, але я зовсім не сподівався, що цих шляхетних патриціїв переконають твої слова. Ти щиросердно віриш у свої слова, хоча в глибині душі ти й сам не зовсім певен у них. Тож дозволь мені і хай дозволять гідні друзі твої говорити без натяків, — вимовив Спартак, щойно Катиліна закінчив свою промову.

— Вас, людей вільних, громадян знатного походження, не допускають до керування державними справами, вас позбавляють багатств і влади — провиною тому каста олігархів, ворожа народу, ворожа людям сміливим, прихильникам нововведень, каста, чия влада понад століття затьмарює Рим розбратами й заколотами. Тепер вона остаточно зосередила у своїх руках всю повноту влади, вона панує й розпоряджається вами як заманеться. Для вас повстання — це бажання скинути сенат, змінити закони на інші, справедливі. Але для вас, як і для нинішніх володарів, народи, що живуть за Альпами або за морем, назавжди залишаться варварами, і ви захочете, щоб вони всі як і раніше, були під вашою владою. Ви захочете, щоб вдома у вас, як і личить патриціям, було повно рабів, а в амфітеатрах, як і тепер, улаштовувалися б улюблені видовища — криваві змагання гладіаторів. Вони слугуватимуть за розвагу, за відпочинок од важких державних турбот, якими ви, переможці, завтра будете обтяжені. Тільки цього ви й можете бажати. Для вас важливо одне: зайняти місце нинішніх володарів.

Нас же, знедолених гладіаторів, турбує інше. Всіма знехтувані, позбавлені волі, позбавлені батьківщини, змушені боротися й убивати одне одного на втіху іншим, ми домагаємося цілковитої волі. Ми хочемо відвоювати нашу вітчизну наші будинки! А отже, метою нашого повстання є боротьба не тільки проти теперішніх володарів, а й проти тих, що прийдуть їм на зміну, як би вони не називалися: Суллою чи Катиліною, Цетегом чи Помпеєм, Лентулом чи Крассом. З іншого боку, чи можемо ми, гладіатори, сподіватися на перемогу, якщо повстанемо проти страшного й непереможного панування Рима?.. Ні, перемога неможлива, а отже, безнадійна і задумана справа. Поки я сподівався, що ти, Катиліно, і твої друзі станете нашими вірними вождями, поки я міг припускати, що люди консульського звання й патриції очолять наші гладіаторські легіони, дадуть їм своє ім'я, мені вдавалося зігріти надії своїх співтоваришів запалом моїх власних надій. Але після тривалих бесід із тобою, о Катиліно, я переконався, що вирощені вашим вихованням забобони не дозволять вам бути нашими вождями, і я переконаний у марності своїх надій, які я так довго плекав… З почуттям безмежного жалю я врочисто відмовляюся від них як од божевілля. Хіба можна інакше назвати наше повстання, навіть якби нам вдалося підняти п'ять-десять тисяч? Який авторитет міг би мати, наприклад, я або хтось інший, мені рівний? Якого впливу досягне він, навіть якби це була сильніша за мене людина? Через якісь п'ятнадцять днів од наших легіонів нічого не залишилося б — так сталося двадцять років тому з тисячами гладіаторів, яких доблесний римський вершник на ім'я Мінуцій або Вецій зібрав біля Капуї. Вони були розсіяні когортами претора Лукулла, попри те, що гладіаторів вів проводир високого роду, сміливий і відважний духом…

Годі описати враження, яке справила промова Спартака, мерзенного варвара в очах більшості гостей. Одних вражало красномовство фракійця, других — його