Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

піднявся на гору. Перейшов через вершину й опинився біля річки.

Смужка пекучої, мов батіг, води. А потім каміння, каміння… Наче піч, воно пашить жаром. Кругле, видовжене, плескате, широке каміння, тісно притиснуте одне до одного. Йти по ньому незручно. Тим більше швидко… Однак у Кравця немає жодної можливості не квапитися. Він і так вибивсь із графіка. За такої черепашої швидкості йому не прийти на світанку у Лазаревське. Це тільки безмежні оптимісти вірять у те, що тихше їдеш — далі будеш…

Гірські річки часто змінюють русло. Тому навколо стільки каміння. Вода несе його з гір, тре камінь об камінь. І воно стає гладким, правильним, без ріжків і задирок. І немає в ньому більше природної чистоти і дикості — точнісінько так, як у звірів у зоопарку.

На протилежному березі його зустріли кущі, вищі людського зросту, і схил гори — необривистий, але дуже крутий, на якому дерева й ті трималися понад силу, розпластавши, наче щупаки, могутні сірі кореневища. Земля осідала під ногами, віття кущів тріщало, наче попереджувало про ненадійність. На додаток місцями схил так круто йшов догори, що годі було й пробувати подолати його. Й Кравець вишукував обходи. Вибиваючись із сил, дерся до вершини.

Нарешті…

Оглянувшись, Кравець оцінив зручність позиції. Один сміливець з кулеметом може затримати тут цілий полк. Тому що вся долина проглядається звідси, наче карта. Сектор обстрілу — краще не знайти!

Треба бути обережнішим. Цілком можливо, що білі також оцінили зручність цієї позиції. І розташували поблизу солдатів.

Рись — китички на вухах сторчака — плигнула з дерева. Щастя Кравця, що на мить раніше він обернувся. І побачив палеву лискучу спину звіра. Він не встиг підняти руку для захисту. Але й рись не змогла вчепитися йому в потилицю. Вона якось незграбно вдарилася об його плече, шаркнула лапою по торбині і зісковзнула вниз, до ніг, упавши при цьому на спину. Вона була завбільшки як середній пес. Кравець копнув носком чобота її рудувате черево. Вона перевернулася. Стрімко — пил і каміння полетіли з-під широких лап — сховалася у густому чагарнику. Він чув, що рисі нападають на людей украй рідко. Та, можливо, це була яка-небудь ненормальна, зголодніла рись.

У всякім разі, зустріч з нею змусила Кравця вийняти револьвер із кишені.

Так, од дерева до дерева, прислухаючись і озираючись, він ішов майже годину. Він не міг визначити, як далеко просунувся уперед. Бо йшов спочатку до моря, побачивши дорогу, звернув у гори, піднімався і спускався по схилах — спасибі, пологіших, ніж біля ріки.

15. Людина, якою цікавиться контррозвідка

Грек Андріадіс, якого все Лазаревське знало виключно на ім'я Кость, вийшов до моря. У горіховому гаю, що тягнувсь уздовж берега, табором стояли козаки. Ще вчора увечері домовився Кость зустрітися з їхнім інтендантом. Він міг дістати козакам овець, але не хотів брати за це паперові гроші. Бо не було тієї пори нічого ненадійнішого, ніж російські кредитки.

Кость розумів, що інтендант не дасть золота. Може, ще і є воно у козаків. Але малоймовірно, щоб вони отак просто розсталися з ним з-за схудлих протягом зими овець.

Очі в інтенданта були червоні, як варені раки. «П'є багато», — подумав Кость.

— Золота ти у нас не одержиш, — сказав інтендант. Він узагалі відняв би овець у грека, але хитрий грек ховав їх десь у горах.

— Я візьму фунти, долари.

— Ось. — Інтендант скрутив дулю і тицьнув грекові в обличчя.

За інших часів Кость зарізав би кривдника. Та тепер він удав, що зрозумів веселий, дотепний жарт козацького начальника, вишкірив у посмішці зуби з золотими коронками.

— Згоден на сукно, — сказав Кость.

— Про це можна побалакати, — відповів інтендант, у якого горів од перепою рот і розколювалися скроні.

— П'ять метрів за голову, — сказав Кость.

— Нехрист! Чотири метри — і край… Інакше нічого не одержиш. Овець конфіскуємо, а тебе до стінки.

Грек знову посміхнувся, але білки від гніву у нього стали біліші білішого.

— Вирішено? — невпевнено спитав інтендант.

— П'ять метрів, — відповів Кость. Він зрозумів, що козак поступиться.

А незабаром, за всіма ознаками, повіє фен — теплий і сухий вітер, що дме з гребеня гірського хребта униз схилом. І тоді спаде вологість. Легше буде дихати. І жити стане легше…

Спокійно й мудро перемовлялися хвилі. На зелених розмашистих плечах вони несли сонце. Воно плуталося в їхніх білих гривах, виграючи цятками і лініями з яскравого світла. Це світло потім відпочивало на гальці. І запах нагрітого каміння був дуже міцний на березі.

Прямий і високий, Кость якось надто легко і навіть граціозно повернувся і пішов геть од моря.

Рудобородий чоловік у капелюсі канотьє і сірому картатому костюмі, що сидів на лаві біля огорожі, підвівся й опинився на шляху грека.

— Пан Андріадіс? — спитав він неголосно, але досить владно.

— Так! — гордо відповів Кость, не зупиняючись і не скорочуючи кроку.

— Я співробітник контррозвідки, — сказав рудобородий і пішов з ним рядом.

— Мені це байдуже, — сказав Кость. — Я не займаюся політикою.

— Ви займаєтеся контрабандою, — пошепки пояснив чоловік і посміхнувся.

— Це треба довести.

— Я доводив і менш очевидні речі.

— І вас досі не вбили? — Кость зупинився, подивився у вічі рудобородому. — Дивно.

— Мене багато разів пробували вбити… І завжди невдало.

— Не засмучуйтесь. У Лазаревському щасливіші люди.

Кость пішов далі. Але рудобородий слідував за ним, сказавши при