Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

і підлесливий, він уміє говорити шахові солодкі слова.

— У нього душа лисиці, а хоробрості — як у польового кролика. Як же він поведе нас у бій проти ферінгів?

— Уже ніч, совари! Завтра про все дізнаємось.

Далеко за північ. Темрява оповила фортецю. На вулицях і площах — тіла, тіла… Біля фонтанів, біля Великої Мечеті, на Томба-базарі, де ранками галасливо торгують мусульмани. Це полягали покотом втомлені солдати. Повільно охолоджується міське каміння, що нагрілося за день. Худі кішки блукають по вулицях, перескакують через голови, через розкинуті руки. Ворони крячуть якось особливо хрипко, віщуючи на ранок спеку.

Інсурові не спиться. Почалась велика війна. Про неї мріяли діди, її готували батьки. Настав час, коли народи Індії піднялися на битву за визволення рідної країни.

Ще раз, узявши з собою товаришів, Інсур піднімається на високий Кашмірський бастіон. Молодик освітлює голу кам'янисту рівнину за міською стіною, темну лінію Нуджуфгурського каналу й пасмо невисоких горбів за милю-півтори попереду.

Рунджіт, старий сержант-артилерист, що бачив війну з Персією, війну за Пенджаб і Бірманську війну, — кладе руку на ствол найбільшої гармати бастіону.

— Багато років нас учили офіцери-саїби, — говорить Рунджіт. — Учили, як поводитися з гарматами, вчили стріляти і в близьку, і в далеку ціль. Нехай тепер наблизяться до Делі. Вони побачать, що ми добре затямили їхню науку.

Розділ дванадцятий
П'ять мертвих генералів

Ходсон без відпочинку мчав з Лахора в Амбаллу, а з Амбалли в Лахор.

Ніхто, крім Ходсона, не міг би витримати такої їзди: по двадцять чотири години в сідлі, без денного привалу, без сну.

Він заїздив двох чудових арабських коней і зараз загонив третього.

Ходсон возив папери — термінові таємні донесення — від генерала Ансона до сера Джона Лоуренса і від сера Джона Лоуренса знову до Ансона.

Десять днів тому, одинадцятого травня, телеграфними проводами полетіла вістка з Делі в Амбаллу — Лахор — Пешевар.

Два сигнальники чудом протрималися на телеграфній станції в Делі майже до третьої години дня і по єдиній не перерізаній повстанцями лінії сповістили про все, що трапилося в Пенджабі.

«До всіх станцій Пенджабу… — полетіла телеграфом приголомшлива звістка. — Бенгальська армія повстала… Делі в руках ворога. Британські офіцери залишили фортецю».

І тепер Ходсон мчав із Лахора до Амбалли, з Амбалли в Лахор…

Командуючий армією генерал Ансон ласкаво обійшовся з Ходсоном. Він дав йому особисту охорону — півсотні кінних сікхів. Він допустив його у Військову раду.

І тепер капітан Ходсон сидів у товаристві п'яти найстаріших генералів і давав сміливі поради. Становище було скрутне. Занадто пізно в своїй гімалайській самоті Ансон дізнався про події, не відразу вирушив із Сімли до Амбалли й прогаяв дорогоцінний час. Старий офіцер, який бачив ще битву при Ватерлоо, Ансон у справах Індії був новачком.

Усе виявилось неготовим в рішучу хвилину. Наметів нема. Війська, що прибували, змушені були розквартировуватися просто неба.

В'ючних мулів нема; погоничі розбіглись; фуражу нема; селяни бунтують.

Нема ні ліків, ні перев'язочних матеріалів. Колоніальна адміністрація розгубилася й нічим не може допомогти.

Становище безнадійне. П'ять старих сивих генералів вдень і вночі засідали в наспіх розкинутих похідних наметах Ансонового штабу.

Пенджаб, сусідній Пенджаб, ще міг врятувати Індію для британців.

У Пенджабі великі гармати, артилерія для облоги фортець, багато європейського війська. В самому Пешаварі біля кордону до восьми тисяч британських солдатів. Найкращі люди, найздібніші, найвідважніші офіцери — у Пенджабі. Пенджаб і тільки Пенджаб зараз вирішував, бути чи не бути англійцям в Індії.

Хазяїн Пенджабу Лоуренс розумів це дуже добре. Але Джон Лоуренс хотів рятувати Пенджаб у самому Пенджабі. Тривожні вісті доходили і до нього: сам Пенджаб міг повстати, як повстали Центральні провінції.

«На мою думку, це найнебезпечніша криза британської влади, яка будь-коли траплялася в Індії», — писав він Ансону.

Лоуренс був прихильником рішучих заходів.

— Заворушення в Пенджабі треба придушити за всяку ціну, — переконував він своїх підлеглих.

По близьких і далеких військових станціях гармати, які вже давно стояли без діла, раптом побачили перед собою незвично близьку ціль: спину прив'язаного до жерла тубільного солдата. Невілль Чемберлен, помічник командуючого прикордонними силами Пенджабу, воскресив у Верхній Індії цю давню страту, про яку забули в останні роки.

Почалися заворушення і в самому Лахорі.

За одну ніч по місту й околицях схопили близько семисот чоловік, яких запідозрили у підготовці бунту.

Правитель міста Роберт Монгомері, — права рука Лоуренса, дебелий чолов'яга, за рум'яне, добродушне обличчя і приємну повноту прозваний містером Пікквіком, — у потрібний момент виявив потрібні якості.

— Що зробили з бунтівниками? — запитав його листовно старий Лоуренс.

«Звелів усіх повісити», — коротко написав «містер Пікквік».

«Зроблено чудово», — змагаючись із своїм підлеглим у лаконізмі, відповів Лоуренс.

Генералові Ансону Лоуренс обіцяв допомогти, але не відразу, а після закінчення із «заворушенням» у самому Пенджабі.

— Що ж мені робити зараз? — питав поради Ансон.

— Йти на Делі з тими силами, які у вас є, генерале, — відповів Лоуренс.

Представник королеви у Пенджабі, віце-король Верхньої Індії Лоуренс у ці дні, коли не було зв'язку з Калькуттою, здійснював усю владу в країні, і військову, і громадянську.

«Іти на Делі зараз, негайно, поки пожежа повстання ще не охопила всю Індію», — писав він Ансону в Амбаллу.

«Я схильний почекати, — відповідав Ансон. — Делі добре укріплений, а гармати, які