Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

Вперше вона злякалася, побачивши батька, зрозумівши, що він — володар її долі, і відчула провину в тому, що приховує від нього свої думки. Вона почала швидко ходити по саду, дивуючись, що дихає свіжішим повітрям, відчуває більш живлюще сонячне проміння і черпає в ньому душевний жар, оновлене життя.

Поки вона вигадувала, як добитися на сніданок печива, між дебелою Нанон і Гранде почалася суперечка, а суперечки між ними траплялися так само рідко, як ластівки зимою. Озброївшись ключами, старий прийшов видати продукти на день.

— Чи зосталось трохи вчорашнього хліба? — запитав він Нанон.

— Ні крихти, пане.

Гранде взяв велику, густо обсипану борошном круглу хлібину, по формі плаского плетеного кошика, якими користуються анжуйські пекарі, і вже збирався його розрізати, коли Нанон сказала:

— Пане, нас сьогодні п'ятеро.

— Маєш рацію, — відповів Гранде, — але твій хліб важить шість фунтів, від нього ще й лишиться. До того ж ці паризькі молодики майже не їдять хліба, сама побачиш.

— То вони їдять тільки фрип? — спитала Нанон.

В Анжу це народне слово означає все, що намазується на хліб, починаючи від масла (звичайний фрип) і кінчаючи персиковим варенням (найвишуканіший з фрипів); і кожен, хто в дитинстві злизував фрип і лишав хліб, зрозуміє значення цього слова.

— Ні,— відповів Гранде, — вони не їдять ні фрипу, ні хліба. Вони вередливі, як панночки на виданні.

Нарешті ощадливо розпорядившись щодо меню на весь день, старий уже замикав шафи комори, збираючись перейти до фруктового льоху, коли Нанон спинила його, кажучи:

— Пане, дайте мені тепер борошна й масла, я спечу печива для дітей.

— Ти що, збираєшся весь дім пустити за вітром ради мого небожа?

— Ваш небіж мені стільки в голові, як ваш собака, стільки, як вам самому він у голові… Ось ви зараз дали мені шість грудочок цукру, а треба вісім.

— Oro! Нанон, я тебе такою ніколи не бачив! Що з тобою скоїлося? Ти що, хазяйка тут? Більше як шість грудочок не дістанеш.

— Та з чим же ваш небіж питиме каву?

— З двома грудочками. Я й без цукру обійдусь.

— Ви без цукру, в ваші літа? Та я вже краще куплю вам з власної кишені.

— Не сунь носа, куди не просять.

Навіть упавши в ціні, цукор, на думку бондаря, лишався найдорожчим із колоніальних товарів; для нього він усе ще був по шість франків за фунт. Вимушена економія цукру, заведена ще за часів Імперії, стала для нього непозбутньою звичкою. Усі жінки, навіть невеликого розуму, вміють хитрувати, щоб досягти мети: Нанон лишила питання про цукор, щоб добитися печива.

— Мадмуазель! — гукнула вона в вікно. — Вам же хочеться печива?

— Ні, ні,— відповіла Ежені.

— Постривай, Нанон, — сказав Гранде, почувши голос дочки, — ось маєш!

Він одкрив скриню з борошном, насипав мірку і додав кілька унцій масла до шматка, відрізаного раніше.

— Треба ще дров, щоб витопити піч, — сказала невмолима Нанон.

— Гаразд, візьми, скільки треба, — сумно згодився він, — але тоді зробиш нам ще пиріг з фруктами і в печі приготуєш весь обід; не треба буде топити в двох місцях.

— Ото ще! — крикнула Нанон. — Цього можете мені й не казати.

Гранде кинув на свого вірного міністра майже батьківський погляд.

— Мадмуазель, — гукнула куховарка, — печиво буде!

Дядечко Гранде приніс фрукти і виклав першу тарілку на кухонний стіл.

— Подивіться тільки, пане, — сказала Нанон, — які гарненькі чоботи у вашого небожа! Яка шкіра, а як пахне! І чим їх чистити? Вашою яєчною ваксою?

— Я гадаю, Нанон, що яйце зіпсує цю шкіру. Та ти краще скажи йому, що не вмієш чистити сап'ян… Так, це сап'ян; він сам купить у місті і принесе тобі, чим глянсувати його чоботи. Я чув, що у ваксу домішують цукор, щоб краще блищало.

— Так це, мабуть, смачне? — сказала служниця, підносячи чобота до носа, — Ой, ой! Вони пахнуть, як одеколон у пані! Ото втіха!

— Втіха! — повторив хазяїн. — Ти вважаєш, що це втішно, коли на чоботи розтринькують більше грошей, ніж вартий той, хто їх носить?

— Пане, — сказала Нанон, коли він повернувся вдруге, замкнувши фруктовий льох, — чи не треба хоч двічі на тиждень готувати бульйон з нагоди?..

— Гаразд…

— Треба буде сходити до різника.

— Не треба. Ти звариш нам юшку з птиці, фермери тобі занесуть. Ось я скажу Корнуайє, щоб він настріляв мені ворон. З цієї дичини виходить найкраща юшка на світі.

— А правда це, пане, що вони клюють мертвих?

— Дурна ти, Нанон! Вони, як і всі на світі, їдять те, що знайдуть. А ми хіба не живемо з мертвих? А що ж таке спадщина?

Дядечко Гранде після всіх розпоряджень вийняв годинника й, побачивши, що до сніданку лишається ще півгодини, взяв капелюха, пішов до дочки і, поцілувавши її, сказав:

— Хочеш прогулятися берегом Луари на мої луки? У мене там є справи.

Ежені наділа солом'яного капелюха, підбитого рожевою тафтою; потім батько з дочкою спустилися кривою вуличкою на площу.

— Куди це так рано? — запитав нотар Крюшо, зустрівши Гранде.

— Дещо подивитися, — відповів старий, якого не змогла ошукати ранкова прогулянка приятеля.

Коли дядечко Гранде йшов «дещо подивитися», нотар із досвіду знав, що тут можна заробити. І він приєднався до Гранде.

— Ходімо, Крюшо, — сказав Гранде нотареві.— Ми з вами друзі; я зараз покажу вам,