Володимир Миколайович Владко - Ідуть роботарі

— Ну, годі, годі, Тім. Далебі, ви як пожежа, як вулкан. Ну, гаразд, припустімо навіть, що ви як-небудь дістали той генератор. А далі? Адже треба ще вміти з ним поводитись.

Тім збентежено поглянув на Мадлену:

— А хіба ви не вмієте, Мадлено?

Вона похитала головою.

— Так ви ж радіоінженер!

Мадлена ще раз хитнула головою:

— Мало бути інженером. Звідки я можу знати всі таємниці винаходу Бірза? Адже він нікому про це не розповідав і не розповідає. А втім, подивимося, — раптом змінила вона тон, помітивши, як нахмурився Тім. — Не сумуйте, Тім. Ще все попереду. Не треба тільки нічого красти чи грабувати. Я ж сказала вам, угода підписана. Так чи так, а ми підкоримо роботарів нашій волі. Загітуємо їх. Згода?

— Згода, Мадлено, згода! — радісно відповів Тім Кроунті.

… Тепер зрозуміло, як Мадлена потрапила на засідання страйкового комітету. Зрозуміло також і те, що саме думав Тім, коли дивував членів комітету своїми словами про загітування роботарів. На жаль, ні він, ні Мадлена не встигли добре пояснити комітетові, що вони мали на думці. З розігнаного засідання Мадлена поспішала до себе, до своєї лабораторії.

Тепер вона добре бачила, що гаяти часу не можна, бо вірний слуга компанії Говерса, інженер Томас Бірз, не спиниться ні перед чим, аби тільки роздушити страйк.

Скинувши плащ, Мадлена негайно взялася до роботи. Проте, сторонній глядач майже нічого в цій роботі не зрозумів би.

Мадлена сиділа біля складного апарата, що нагадував собою якийсь дуже заплутаний радіоприймач, і напружено вистукувала щось телеграфним ключем. Якби той сторонній глядач був досвідченим радіотехніком, то він, поглянувши на все це, пояснив би нам:

— Це — добрий радіопередавальник на коротких хвилях. Мадлена намагається зв’язатися ним з якоюсь далекою станцією. З якою саме? Почекайте, дайте розібратись, що саме означають ті крапки та риски, які вона невтомно вистукує. Що? Невже?.. Так! Вона вистукує азбукою Морзе умовні сигнали, назву короткохвильної станції однієї з Червоних Країн, однієї з країн, де переміг соціалізм. Що їй там треба? Адже це заборонено — зв’язуватись навіть радіом з будь-якою з Червоних Країн. Дайте прислухатися: ось їй хтось уже відповідає. Вона говорить…

Але ми з читачем, безперечно, не дали б можливості сторонньому слухачеві, тим паче радіотехнікові, слухати далі розмову Мадлени з Червоною Країною. Хто знає, може, той технік перекаже про це до табору Бірза та Говерса.

А нам цього зовсім не хотілося б. Бо, безперечно, всі наші симпатії належать іншому таборові — робітникам Нью-Гарріса, що вперто борються проти капіталу. Адже так?..

Похмурий ранок. Щохвилини може линути дощ. Коло заводських воріт, як і раніше, стоїть шеренга полісменів, що пильно охороняє завод від страйкарів. А втім, заводські ворота охороняють не тільки полісмени.

Недалеко від них стоїть ще численніша шеренга робітників, що теж охороняє заводські ворота. Але ця шеренга охороняє завод від штрейкбрехерів. Робітники не пропускають жодного з них, хоч штрейкбрехери і мають спеціальні довідки від жовтої професіональної організації, яка засвідчує їхній «добрий» намір.

Спочатку робітники глузують з таких:

— Продажні душі, страйк зірвати хочете? Отакий ваш «добрий намір»? Ану, завертайте назад! Та скоріш, а то в нас руки чогось сверблять!

Розумні штрейкбрехери добре розуміють такі натяки. Вони повертають і поспішають назад, бо не хочуть спробувати на своїй спині важкі робітничі кулаки. Проте, деякі штрейкбрехери намагаються пройти і сперечаються з страйковими патрулями.

Тоді їм доводиться не солодко. Бо хоч робітники і пам’ятають наказ страйкового комітету уникати сутичок та бійок, — але важко стримати себе, коли бачиш отаку мерзенну людину, що хоче заробити на злиднях страйкарів.

І тоді в повітрі лунають лайки, хтось верещить, хтось біжить назад від заводу, проклинаючи страйк та робітничі патрулі. Полісмени коло воріт чують це, але не втручаються.

Їм поки що заборонено ув’язуватись у сутичку між робітниками, якщо такі сутички, звичайно, не стосуються безпосередньо до поліції.

Очевидно, Бірз ще не сказав останнього слова. Він на щось чекає. Він добре бачить, що страйковий комітет не виконав його ультиматума, страйк не припинено. Проте, Бірз також не здійснює своїх погроз. Тім сказав би, що тут щось недобре: невже Бірзові пощастило налагодити остаточно справу з роботарями, що він перестав загрожувати робітникам?

Знов сутичка між робітниками та черговими штрейкбрехерами, що намагаються пройти до воріт. Їх двоє, чоловік і жінка. У чоловіка, мабуть, болять зуби, у нього перев’язана щока. Жінка теж якась незграбна, кремезна і забруднена. Навіть її родичі не могли б пізнати під тим брудом свою матір чи сестру.

Штрейкбрехери намагаються пройти. Їм кричать:

— Назад! Назад! Ти, чортів сину, не лізь, бо останні зуби виб’ємо.

Дивно, але обидва штрейкбрехери все ж таки прорвались. Пошарпані, розтираючи собі спину й плечі, вони, проте, підбігли до полісменів — і тут тільки відчули, що позбулися небезпеки.

— Ваші документи? — сухо звернувся до них полісмен.

— От, прошу, — зітхаючи і поправляючи пов’язку на обличчі, відповів чоловік, — усе гаразд. Мене й жінку надсилає сюди професійна організація, — прибирати приміщення, мити вікна тощо. Ну й трикляті патрулі, що роблять… І чому ви не допомагаєте нашому братові? — несподівано звернувся він до сержанта.

— Проходьте! — замість відповіді сухо наказав сержант, повертаючи документи. І, коли штрейкбрехери пройшли далі, він суворо сказав полісменові, що стояв біля нього: — Не люблю я отих гадин, штрейкбрехерів. Звісно, я сумлінно виконую свої обов’язки. Але, як згадаю, що вони зраджують своїх же братів, — з душі верне. Справді!

Тим часом штрейкбрехери були вже далеко. Вони йшли поруч мовчки. Дійшли до цеху, розшукали доглядача. Той підозріло подивився на них:

— Як це вам пощастило пройти?

— Ой, і не кажіть, — голосно зойкнув чоловік, —