Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

class="book">…Синюваті тіні лізли з темних прогалин, дряпалися на порослі мохом вітровали, квапилися напитися з бездонних барилець і втертися клаптями туману. А людині що: подумаєш, бруд, подумаєш, сирість, подумаєш, голод. На те ти і людина.

Я, здається, казав, що ми мирно полягали спати? Часом мене заносить. Спробуйте мирно лежати на колючому сушняку і варитися в тріскотінні, ухканні, чваканні, стрекотанні, дзюрчанні, шурхотінні та інших гидотах світу цього! Але ми лежали. А над нами лежало небо, вивалявшись по вуха у світлі щербатого місяця.

— Гарно як, — подали голос з-під плахти. — Ніколи я ще не був так близько до справжнього. Ніби Творець підносить просто до твоїх очей те, що раніше показував крізь скло…

«Так, — сказав я собі, — так!» І поклявся, що це буде наша остання ночівля просто неба. Нехай сам Творець сунув її нам під ніс, але наступного разу доведеться ввічливо відмовитися. А не вийде ввічливо…

Усе життя моє пройшло в схожих ночівлях і закінчиться, без сумніву, в одну з них. Але хто тут говорить про моє життя?

…— Убивця! — кричав я, розмахуючи руками на вершині Замкової гори. З гори вниз ішов чоловік, сутулячись і спотикаючись на кожному кроці. А я все кричав і кричав. Побачивши, що він віддаляється від мене, я почав кидати в нього камінням з розвалин Замку. Один камінь розколов йому голову, і з величезної рани потекла тоненька цівка крові. І в час, коли я побачив цю кров, — з величезної відстані вузеньку багряну смужку, — волосся в мене на голові заворушилося. Я зрозумів, хто цей чоловік унизу…

…Світло бризнуло в очі. Я потер їх кулаками і сів. Смішок. Я повернув голову на звук. Янек одразу показав мені всі свої зуби і ясні очі над ними.

— Ти схожий на муху, яка нахлебталася бражки.

Внизу, біля підніжжя найвищої гори міста, лежав із розбитою головою мій батько. «Вбивця…» — відлунювало в руїнах Замку моїм голосом…

— Завжди гранично зібраний, у повній бойовій готовності, а зараз… Ні, для мухи, ти, мабуть, трохи завеликий.

Від болота піднімалися пар і мої біди. Їх розвіє вітер. А куди ще їх подіти?

Я встав і пішов. Позаду щось беркицьнулось на земленьку.

— Ти… куди… мою плахту… ану віддай…

Я побачив, що за моїми ногами тягнеться плахта, відчепив її від ноги, крутнувся на п’ятці і пішов у протилежний бік. Абсолютно незворушний. Хоч яйця на мені бий — такий, пся крев, незворушний!

— А коли ти вдаєш, що тобі байдуже, — на очі Янека навернулися сльози, — то можна вмерти зо сміху.

Майже так, до сліз, він завжди сміявся. Майже завжди мені при цьому було не до сміху.

Я нахилився, вмокнув руку у в’язку багнюку і посунув на м’ятого голодранця. Той почав обережно задкувати, рятуючись від такого ж пом’ятого бродяги.

— Ти ці жарти кинь. Ти що задумав?..

— Побачиш.

Він дорачкував до краю суші і зрозумів, що помилування не буде. Тільки зібрався його добити, як біля ніг дивом матеріалізувалася палиця, об яку я перечепився, зарившися носом у землю. Артистично і… правдоподібно.

— Ти піддався, піддався! — загорланив невгамовний пуцьвірінок.

Ну, добре, а навіщо так горланити? Я обтрусив налиплий бруд, ніби моїй одежині ще чимось можна було зарадити, і подивився на одежину іншого, яку теж нікому не врятувати. У душі назріла безжалісність і залягла в очікуванні свого часу.

— Завтра ми будемо в моєму місті.

Я знаю, я — негідник.

— Як? Ти казав, що туди п’ять днів ходу.

— Пішки. А ми доберемося колією. Вийдемо до Бродів зі сторони двірця, я позичу для тебе квиток, а сам поїду… без квитка. Найкраще, щоб ми їхали в різних вагонах, а вже коли прибудемо до міста…

Він примружив одне око.

— Не подобається мені твоє «позичу».

Я придивився до нього і не знайшов, чим крити.

— Дозволь мені подбати про квиток, мій буркотливий друже. А ти…

Я кашлянув. Не звиклі ми, щоб нас розглядали, як марципани на виставці.

— Тобі краще не з’являтися на людях…

Діточок можу налякати…

— Краще перечекай десь, поки я домовлюся з касиркою. Я про те, що в тебе дуже пам’ятна зовнішність.

І я про те. Небезпечно тобі зі мною водитися, нарешті ти це втямив. Паскудне це відчуття, коли за тобою женуться. Ще паскудніше буде, коли злапають. Куди спокійніше самому піти і здатися на милість правосуддя. Казав наш знайомий поліціянт, що це буде найкращим рішенням! Не ти перший, не ти останній. І я тобі не суддя. І на того, хто скімлить усередині, уваги не зверну.

Різні в нас дороги. Я битимуся до останнього.

За тебе також.

Мене садонули кулачищем у плече. Був би мухою, точно перевернувся б догори дриґом.

— Ти про що подумав?! Ти про що щойно подумав? Що я прибіжу до людей і одразу зачну кликати поліцію? Дивак… — На очерет полився прозорий, мов сльоза, сум. — Навіщо ж ми тоді все це зачинали?

Я знову кашлянув і почав збиратися в дорогу. А всередині щось задоволено повискувало.

7