Лев Толстой - Скорочено Війна і мир

середину кімнати і весело, але водночас серйозно запрошує Наташу танцювати. "Де, як, коли всмоктала в себе з того російського повітря, яким вона дихала,— ця графинька, вихована емігранткою-француженкою,— цей дух, відкіля узяла вона ці прийоми, що pas de chale давно б повинні були витиснути? Але дух і прийоми ці були ті самі, виняткові, яких не навчишся, російські, котрих і чекав від неї дядечко. Як тільки вона стала, посміхнулася, урочисто, гордо, хитро й весело, перший страх, який охопив Миколу і всіх присутніх, страх, що вона зробить щось не те, пройшов, і вони вже милувалися нею. Вона зробила те саме і так точно, ...що Онисія Федорівна, яка відразу ж подала їй необхідну для такої справи хусточку, крізь сміх просльозилася, дивлячись на цю тоненьку, граціозну, таку чужу їй, у шовку й в оксамиті виховану графиню, що вміла зрозуміти усе те, що було в Онисії й у батьку Онисії, і в тітці, і в матері, і в усякій російській людині". Дядечко, у захваті від своєї "племінниці", говорить, що доброго б чоловіка їй тільки вибрати. Микола каже, що вже вибрали, Наташа додає — ще й якого. Згадка про Болконського на мить змінила всю Наташу, вона подумала, чи зрозумів би він цю їхню радість. І сама собі відповіла — напевне, зрозумів би. Вже майже поночі приїхали дрожки від Ростових. Петю, як мертвого, поклали у дрожки, бо він, як тільки увійшли у дім дядечка, заснув, та й не прокидався, як Наташа не намагалася його розтрусити. Дядечко прощався з Наташею з особливою ніжністю. Ніч була темна, навіть коней не було видно. Наташа і Микола довго мовчали. Кожен думав своє. Тільки коли вже під'їхали додому, вони заговорили. Наташа сказала, що, напевне, ніколи не буде вже така щаслива, як тепер. Микола назвав це нісенітницею, а сам подумав, що кращого друга, ніж Наташа, він не матиме.

Старий граф Ростов так заплутався у грошових справах, що графиня не бачить іншого виходу поправити справи, як одруження свого сина з багатою нареченою. Графиня написала листа до своєї давньої приятельки Карагіної, пропонуючи шлюб її дочки Жюлі зі своїм сином. Карагіна погодилася. З того дня графиня Ростова то говорила, що могла б померти спокійно, якби син її одружився, то радила Миколі їхати до Москви на свята, відновити старі знайомства, повеселитися. Син здогадався, куди веде мати, і вирішив поговорити відверто. Графиня сказала, що тільки шлюб з Карагіною врятує їх від розорення. Микола хотів "показати своє благородство" і запитав у матері, невже він повинен нехтувати свої почуття заради грошей. Мати заплакала. Він згоден був "принести свої почуття у жертву", але мати не хоче жертви, вона хоче, щоб він був щасливий. Та відверта розмова не допомогла. Тільки графиня від того часу почала без причини сердитися на Соню, а більше на себе через те, що сердилася на нещасну дівчину, яка не мала ніякої провини, крім тієї, що не мала приданого. Микола чекав кінця своєї відпустки, аби повернутися в полк і покласти край мовчазним докорам матері. Прийшов лист від князя Андрія, в якому той сповіщав, що мусить ще затриматися, бо відкрилася його стара рана. Наташа, яка чекала свого нареченого чотири місяці, засумувала.

У такому настрої в домі Ростових зустрічали святки. На третій день свята, по обіді, Наташа нудилася, її життєва енергія не мала ніякого виходу, вона тинялася з кімнату в кімнату, "як безпритульна". "Ніхто у домі не розсилав стільки людей і не давав їм стільки роботи, як Наташа... Вона наче пробувала, чи не розсердиться... на неї хто з них, проте нічиїх наказів люди не любили так виконувати, як Наташиних". І тепер вона розсилала прислугу, наче випробовувала свою владу. Всі розбіглися викопувати Наташині примхи, а їй все рівно було нудно. Після чаю Наташа, Микола і Соня сіли у куточку для тихої "душевної розмови". Вони пригадували дитинство, порівнювали свої враження, говорили про сни і безсмертя душі. Наташа і Микола цілком розуміли один одного, Соня не пам'ятала багато з того, що з радістю і задоволенням пригадували вони, "а те, що пам'ятала, не викликало у неї такого поетичного почуття, яке вони відчували". Графиня просить Наташу заспівати, і, хоча Наташі не хотілося переривати розмову, вона заспівала, і заспівала так, як ніколи раніше. Всі заслухалися. Наташа ще не закінчила співати, коли до кімнати забіг радісний Петя і закричав, що прийшли "ряжені". Наташа раптом зупинилася, закричала на брата і розплакалася так, що її довго не могли заспокоїти. Графиня материнським серцем відчувала, що Наташа — незвичайна дівчина, що в ній надлишок життя, через який, думала мати, вона не буде щаслива.

Спочатку сором'язливо, а далі сміливіше у вітальню увійшли переодягнені дворові люди. Почалися святочні пісні й ігри. Незабаром між ними з'явилися і нові обличчя: Микола, переодягнутий старою пані, Соня — черкесом, Наташа — гусаром. Костюми були такі гарні, що вирішили їхати до сусідки-поміщиці Мілюкової, взявши з собою чоловік із десять дворових. Старий граф теж збирався переодягатися і їхати з молодими, але графиня його не пустила. Їхали на двох санях. Дорогою до Мілюкових Микола, який правив своїми новими кіньми, відчув справжній захват, коли мчить крізь сніг і піч. Соніне вбрання було найкраще і дуже їй пасувало. Їй личили і чорні брови й вуса, що дівчата собі намалювали, а найбільше їй личила жвавість, якої у звичайному вигляді їй завжди бракувало. Микола наче вперше за свою відпустку побачив її і здивувався, як це він раніше міг не помічати такої краси. У Мілюкових ще веселіше. Коли сіли вечеряти, заговорили про ворожбу. Соня сказала, що нічого не боїться і визвалася йти ворожити до клуні. Микола перестрів її на стежці. Соня теж ніколи не бачила Миколу таким, як тепер, з новою для неї щасливою посмішкою. Вона кинулася до нього, і він пригорнув її, поцілував. Вони разом підбігли до клуні і повернули назад. Наташа, яка все помічала, зрозуміла, що сталося, і так розсадила людей у сани, аби Миколі і Соні ніхто не заважав бути поруч. Десь на половині дороги Микола зупинив коней, підбіг до саней, де сиділа Наташа, і сказав їй, що він вирішив одружитися з Сонею.

Невдовзі після святок Микола розповів матері про свій намір. Графиня відповіла, що ні