Богдан Жолдак - Укри. Бойова проза

адже в автоколоні може виявитися попереду бетеер або й беемпе, а для нього кориснішим буде саме такий заряд. Бач, танкова довжезна гармата б’є з нелюдською силою, вона здатна проткнути що завгодно.

Зборовши останні сумніви, розвідник протягнув мотузку із замка, подалі від башти, й заліг, втупивши тепловізора в ніч.

Шумова картинка постала раніше — автоколона сильно поспішала, отож Жорік захвилювався, а коли гуркіт вискочив на пагорб, він, виждавши мить, щосили шарпнув.

І пташка вилетіла, наче фотографічний зблиск гармати вирвав із пітьми не лише бризки води, викинуті з башти, а й автоколону, котра завмерла в спалаху, тимчасово цілісінька, бо снаряд не долетів, — броньовик, далі джип, дві штабні машини, камуфльований автобус, вантажівка педералів, цистерна — словом, увесь джентльменський набір,

щоби, вмить пронизаний, спалахнути по черзі,

спершу випатраний бетеер,

потім зблиснули наступні, досконало засліпивши тепловізор, а Жоріка — радістю, аж він насилу схаменувся, щоб кинутися в башту й закласти наступний заряд,

було тільки дві секунди, щоб перезарядитися: «козак стріля, а Бог кулі носить».

Гуркнуло, однак не так вдало — певно, перший приціл трохи збив планку, проте розворушив осине гніздо — по броні заляпотіли кулі.

Словом, почалося те, що і в давній притчі про двох бандерівських кумів:

«Було нас двоє, я і вуйко Йван. Аж видимо: їде фіра москалів. То вуйко Йван взяв Гранату, замахнувсі, але Граната випала й’му за ковнір. І вуйко пішов до пана Бога. І знов лишилося нас двоє — я і фіра москалів».

...Полум’я освітило околиці, отож солдати хутко отямились і, стріляючи, подалися перебіжками до позиції, Жорік пару разів огризнувся зі свого «калаша», не так для оборони, як краще вказати їм напрямок наступу.

Вони на деякий час залягли, а тоді, посипаючи кулями й матюками, знову почали оточувати Жоріка.

Але його вже там не було; своєю потаємною стежиною він квапливо виповзав звідти, тож коли ті разом кинулися в атаку, їм враз стало не до нього —

кілька мін добряче трусонули дійсність, сповістивши, що вона тепер навколо складається з мінних полів.

...Виглядав він некепсько, лише трохи в глині, однак вона не затуляла щастя, яким пашів розвідник; друзі радісно плескали по плечах, витрушуючи куряву, він сміявся у відповідь, одганяючи втому, яка от-от наповзе на нього, а далека заграва ворушила темряву, ще раз оглушивши вибухом міни.

Наступний день Жорік відлежувався, відпивався волонтерським чаєм, слухаючи компліменти, особливо коли вони були по рації, і вже вкотре переповідав:

— Чесно кажучи, боявся. Хто ж його знав, у якому стані гармата? Прочистити я її не зміг. А як рвоне? Бач, там одна гільза була трохи прим’ята, чорт її зна, як вона себе поведе.

— Повела! — невідомо про що підказували колеги і просили чомусь повторити про мінне поле.

Минуло трохи днів, і Жорік, обвішений обладунками, взяв у руки свого щупа, взяв рамки, взяв із собою, звісно, чуйку і знову вирушив до засідки.

— Ох, не ходив би ти туди, — радили друзі. — Бог його зна, чи педерали вже переказилися?

— Федерасти! Як же не ходити? Треба ж назад розставити таблички.

— Які ще таблички? Надгробні?

Жорік почухав потилицю:

— Можна й так сказати, таблички, які я був повисмикував, ну, з написами, що заміновано.

16

— Ти, Чупа, — лейтенант струснув рацію, бо батарейки сідали, — правильно мислиш, но ні фіга не вийде.

У нього не повертався язик назвати її повне ім’я Чупакабра, занадто вродливою вона йому здавалася навіть крізь радіозв’язок.

— Та вони переп’ються там всі, — наполягала вона, вдаючись до лагідних інтонацій, чудово знаючи, як вони діють на лейтенанта на прізвисько Мічурін. — Його по ефіру вже кілька разів поздоровили з ювілеєм.

Лейтенант зазирнув у записничка:

— Фаддєй, — прочитав він поганяло єсаула.

— Точно, — похвалила рація.

— Воно, звісно, поздоровляти наперед — погана прикмета, а надто по ефіру... но шо ми можемо? Атакувать? Ти здуріла, девочка, ти б спершу батальйон підмоги прислала, ми оно вже півроку без ротації, де сил узять? Да там точно всі казачки переп’ються в дупель, — погоджувався він, — но нам туди не добраться, ти б понтони спершу навела, — стримав він, як вихований, матюки про річку Луганку, що відділяла їх від позицій супротивника.

Усі, хто чув ці перемовини, мимоволі зиркнули туди, де вона вигиналася з цього берега — скеляста, а з того, нижчого, оповита очеретом.

— От і думайте. Доки вертушки їхні не прилетять чи «гради», еге, думайте, — кинула Чупакабра й відімкнулася.

— Ще бракувало, шоб баби нами командували, — заховав у підсумок рацію лейтенант, — задовбала, — додав він ніжно, аби не думати про надокучливі вертольоти чи ще кращі «гради».

Тут він повернув голову туди, куди втупилися всі — в Звіробоя, бо той повільно піднімав угору вказівного пальця:

— Я знаю, — скромно вичавив він, — я знаю, як.

Вони б обматюкали його, якби знали, що саме через таку ідею їх піднімуть поночі усіх, хто міг називатися снайперами, тобто в кого були тепловізори, й поженуть приховано обкопуватися на скелястому березі, тобто маскуватися каменем-пісковиком, будь він проклятий не лише вночі, а й за іншого часу.

— Якого чорта? — матюкали вони річку. — Качок стріляти, чи що?

Береги, оповиті тихою млосною водою, ще солоденько кімарили, а ніч потроху вже не відбивалася у плині зорями, ховаючи їх у кволому просвітку.

— От на спор, — шепотів Звіробій до Мічуріна, — от на спор, шо під ранок ударять?

Мічурін не хотів відповідати,