Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

— Як Бог дасть! — перехрестив боярина і вийшов із двору…

І почалися чорні дива! Певно, сам господар пекла взявся за справу. Бо з того дня, як скресла крига, сонце почало так пряжити, що за тиждень останній сніг у ярах зник і все зеленню залилося! Боже, як згадаю, яка щедра весна була. Щедра та буйна! Не весна, а дивне свято було того року.

І боярин наче відійшов, пожвавішав. Вже не ходив сновидою із шаблею в руках, а чистив, гострив зброю, вправлявся з луком. Так лупив стрілами в пакілля тину, що аж гуло. Тітонька Варка казала, ніби там у нього в коморі зброї було на добру сотню. Він все її лаштував та коня пестив. А Вараві не дозволяв ступати за поріг брами. Коня давав вигулювати під вузду, але не давав сідлати і їздити верхи.

За якийсь час зовсім повеселішав боярин Симон. І, коли зацвіли вишні, загадав Вараві винайняти човна в перевізника на Либеді. Хотів попливти в гирло Либеді. Казав, що там добре стерляді ловляться. Тітоньці Варці наказав, аби добрих пампушок з часником напекла.

Встали вони удосвіта, забрали ще гарячі пампушки та глеків два з вином. Може, ще що з припасів, я того не знаю. Пам’ятаю лише те, що говорила тітонька Варка. А спитати хіба я, дитина, могла?! І пішли вони до Либеді. А там вже перевізник їх чехає. Човна пригнав свого найкращого і снасть привіз. Снасть боярину сподобалась, і він почастував Вараву та перевізника вином. І сам добре ковтнув. Сіли вони в човна, і тільки почало сонце сходити, як раптом розлився туман над водою. Ну просто молоко! На однім човні сиділи, а ледь могли один одного роздивитись.

Пливуть вони в тумані поволі, Варава стиха загрібає, щоб не трапити дном на пенька. А бояринові нудно сидіти. Бо й снасть тут нема чого закидати — втратиш снасть. Від нудьги та чекання, поки туман розвіється, по ковточку видудлив боярин глек. Варава йому нагадав про пампушки, а боярин відповідає:

— Ет, дурне! Хіба це вино? Не міцніше узвару! Пампушками сам смакуй.

Ну скажіть — хіба і той туман ні з того ні з сього, і глек вина, хіба то не диявольська справа?! Туман не розходився, і вони пристали до берега. І взялися, вже вдвох, за другий глек вина. Боярина зморило, він закуняв на демені. А Варава сидів і чекав, поки мине туман. Коли туман розвіявся, Варава погнав човна вниз. Боярин прокинувся і попрохав підогнати човна до берега. Сказав Вараві прямувати в гирло і там ставити снасті. А сам трохи прогуляється, щоб хміль вийшов з голови. Варава не став йому перечити. Він хто такий — просто наймит. Варава розповідав потім тітоньці Варці, а вона матусі — коли Варава гнав човна униз, то час від часу озирався на пагорби і бачив боярина. Той поспішав за човном. Стежка там по горбах петляє, і тому Варава то бачив боярина, то не бачив. Як Варава прибув до гирла і закинув снасть, то небавом прийшов на берег і боярин Симон.

Варава пригнав човна до берега, і боярин переліз на демено. Ніяк не може вмоститись на лаві. Лихоманка його тіпає, лиця на ньому немає. Питає Вараву, а сам зубами цокотить:

— У тебе… є трохи вина… щоб зігрітись?.. Щось… мене лихоманить!..

Витяг Варава з-за пазухи глиняну баклагу, з медом…

Боярин ковтнув кілька разів, обхопив себе руками за плечі, аж нігті побіліли. І як скрикне:

— Ой жах!!!

— А що сталося? — не втримався Варава, хоча слід йому було мовчати. Адже хто він? Наймит! Тож мовчи, не питай великого пана. Це ж усякий знає, відколи штани вдяг!

— А те сталося — він булавою доньку порішив!

І подивився на Вараву так, що той від дикого погляду боярина аж гикнув. У боярина лице зробилось сіре, очі звузились, білі стали.

— Дай ще! — наказав боярин, і Варава подав йому глиняну пляшку.

Боярин ковтав маленькими ковтками і, загикуючись, оповідав. Може, я дещо збрешу, але все так і було. Бо добре пам’ятаю, як тітонька Варка прийшла до нас на Великдень і розповідала матусі…

— Ти, хлопе, погнав човна униз… І, звичайно, думав про рибу, а я думав про дівчину… Ти знаєш, волоцюго старий і битий, що рибу, птицю та дівицю беруть руками!.. Ну от ти що взяв, поки мене не було? А ні-чо-го! А я зразу через груд, через другий — і вже на пасіці! Старий порався з колодами у саду. Тюкав чимось, може, теслом. Певно, підвісну борть лагодив. Я перебіг через садок — старий і не почув. Скочив на подвір’я. У вікні світлиці наче махає чи то жінка білим рукавом сорочки, чи то птах білим крилом. А двері до істобки розчинені. Я стрибнув до сіней і навшпиньки нагору. Двері світлиці трохи одхилені. Обережно зазираю, щоб сходинка не рипнула. Бачу — вона лежить на ліжку. Накрита лише золотими косами. А-а-а-а… Я скаменів. Вона до мене руки простягає. Коси з грудей спадають… і з лона… теж. Вона каже мені: «Любий, коханий! Тайна кохання розкрита, більше не варто жити. Все інше — омана і туман!» Руки до мене простягає і тремтить. Я теж весь тремчу і йду до неї. Тільки наші пальці з’єднались, як між ними ніби блискавка вибухла!.. Прийшов до тями — лежимо ми у ліжку геть голі. Вона каже: «А тобі не встид зі мною лежати?» Я кажу: «Зовсім не встид!» Тільки-но сказав, вона — раз і мене,