Ярослав Іванович Ярош - Судний день

не думав ти, Максиме, що ви оцим своїм свавіллям можете Січ під удар підставити?

– А хіба ж цариці причина потрібна? – знову гаркнув Лусконіг. – Он, Гетьманщину скасувала і ні в кого дозволу не питалася! Так само і з Запорожжям буде!

– Товариство! – знову гукнув Залізняк, перекрикуючи Кіндрата і Йосипа. – Скоро зійде сонце, тож мусимо визначатися. Хто за повстання?

Місяць уже зайшов, зорі також поховалися, тож галявину перед лісничівкою освітлювали тільки смолоскипи, на котрих шипіла і скапувала смола. Запала мовчанка. Лусконіг підняв руку першим, за ним по хвилі – Бондаренко, Швачка і Неживий. Тоді і Залізняк. Мовив:

– Ми вирішили. Раз так, брате Юзьку, то віддай нам листи кошового…

Шелест стиснув кулаки.

– Кошовий дав ті листи мені особисто, тож можу передати їх комусь іншому лише із його особистої згоди…

Почувши це, Лусконіг спаленів і вихопив пістоля.

– Віддай листи, собачий сину, бо тут тобі і смерть!

– Що?!

Шелест схопився за кинджал, інші отамани кинулися їх розборонити, але раптом бахнув постріл. Шелест схопився за груди, зловив кілька разів ротом повітря, а тоді впав навколішки. Козаки кинулися до нього, підхопили під руки: зчинився гамір. Шелест іще спробував щось сказати, однак вже не міг. Стиснувши зуби і простогнавши наостанок, отаман заплющив очі.

Лусконіг залишився стояти. У його руці все ще був пістоль, що димів після пострілу.

– Я не хотів…

Переконавшись, що Шелест мертвий, Залізняк підвівся і підійшов до Лусконога.

– Я не хотів! – ще раз мовив той.

– Ти вбив товариша.

Кіндрат добре знав, що роблять на Січі із убивцями.

– Бери, Максиме, шаблю. Рубай, – мовив пригнічено.

– Я не кат. Під суд підеш. На Січі.

– А… Живцем мене зарити хочеш? Що ж, воля ваша…

Залізняк мовчки забрав пістолі і шаблю Лусконога.

– Семене, Микито, відведіть його в монастир та запріть у келії…

Пішли також мовчки. Провівши їх поглядом, Залізняк мовив Бондаренкові, котрий залишився разом з ним:

– Шелеста треба поховати з почестями – він не заслужив такої смерті. Та перед цим мусимо знайти листи…

Розділ 6
Околиця Жаботина

Колись діди і прадіди Івана Левченка були козаками. Але не такими, як він, – панськими, а справжніми, вільними, з оселедцями та вусами. Вони йому часто снилися, особливо дід Іван. Левченко не міг збагнути в своїх снах, чого вони від нього хочуть, чого приходять так часто і розповідають йому всі ці дивні історії. Розуміння почало приходити згодом.

Конфедерати, що стали фактично розкольниками держави, спровокували вторгнення російських військ. Бойові дії покотилися далі на захід, однак все Київське воєводство перетворилося на безвладний край, де панувала лише влада сили. І тою силою були ватаги озброєних конфедератів, котрі перетворили ціле воєводство на дику землю. Іван спершу не міг збагнути, чому воєвода не дасть наказу об’єднати всі козацькі сотні для відсічі конфедератам. Зрозумів лише згодом – клята політика. А тим часом конфедерати навісніли все більше і більше, так що край закипів, немов великий казан.

З іншого боку, Левченко зовсім не зрадів появі московських військ. Йому подобалося бути козаком із конем та шаблею, а нові порядки, які прийдуть слідом за москалями, могли його цього привілею позбавити. А що москалі зроблять саме так, молодому козакові сумніватися не доводилося. Зараз його поважала і шляхта, і прості люди, навіть побоювалися. Дівчата мліли від його синьо-червоного мундира, а шляхтянки, – то самі кидалися в обійми, тікаючи через вікна палаців від батьків та чоловіків, бажаючи скуштувати «козацької сили». Молодого козака дуже влаштовувало таке особисте життя, хоча дивитися на животіння простих хлопів, почорнілих від землі і роботи, котрих лупцюють лише за те, що вони православні, – також було годі.

Отак, стоячи на роздоріжжі своєї душі, Левченко вилив чергову чарку горілки у своє горло, занюхав таранею.

– Люд треба захистити від конфедератів. На то ми і є козаки! – Петро Борщик, також добряче хильнувши, говорив усе голосніше.

– Ми – козацька міліція. А справжні козаки – на Запорожжі, – підказав Левченко.

– Отож-бо. Тож мусимо не лише люд захищати, а й свого пана в сраку цілувати…

П’яне белькотіння товариша ще більше дратувало Левченка, тому він взявся за пляшку і налив у чарки.

– Якось воно буде.

Сотник Гонта дав йому та ще трьом товаришам два дні відпочинку. Було б близько до хати – гайнув би. А так… Та й хто його там чекає, сироту.

– Будьмо…

Знову випив, знову занюхав.

Спочатку була думка заскочити до місцевих жаботинських дівчат, гаївки поводити, однак погода геть зіпсувалася – і молодь поховалася по хатах. Так і не дочекавшись дівочого товариства, козаки вирішили втопити свою тугу в чарці.

За вікном корчми все ще лив немилосердно холодний весняний дощ. Вечоріло. Незважаючи на те, що всередині було напалено, тут віддавало сирістю, пахло горілчаними