Террі Пратчетт - Химерне сяйво

чув, як вони до нього озиваються через багато миль, обіцяючи познайомити з маринованими яйцями із сусіднього дзбанка.

Його думки майнули до затишних сінників над стайнями корчем і теплих ґратчастих люків, де він не раз ночував. І він, дурна голова, часом ще хотів відкараскатися від такого життя. Тепер воно здавалося пречудовим, а колись він думав, що воно нудне.

Але зараз з нього досить. Він рушає додому. Солені огірочки, я чую ваш поклик...

Він відштовхнув Двоцвіта набік, гордовито загорнувся у свою подерту мантію, повернувся лицем до тієї сторони світу, де — як він собі уявляв — лежало його рідне місто, і з твердою рішучістю та неабиякою неуважністю ступив поза край з самого верху тридцятифутового трилітона.

Приблизно через десять хвилин, коли стривожений Двоцвіт відкопав його з великого снігового замету біля підніжжя каменів, вираз на обличчі чарівника не змінився. Двоцвіт придивився до нього.

— З тобою все гаразд? — спитав він. — Скільки пальців я тобі показую?

— Я хочу додому!

— Добре.

— Ні, навіть не пробуй мене відмовити від цього, з мене досить, я хотів би сказати, що все було прикольно, та не можу і... — що?

— Я сказав «добре», — повторив Двоцвіт. — Я зовсім не проти відвідати Анк-Морпорк знову. Гадаю, до цього часу вони вже відбудували більшу його частину.

Слід відзначити, що коли вони обидва востаннє бачили це місто, у ньому лютувала велика пожежа, — факт, що прямо стосується концепції страхування від пожеж, з якою Двоцвіт познайомив невинних у своєму невігластві мешканців міста. Втім, спустошливі пожежі були звичайною особливістю морпоркського життя, який опісля завжди відбудовували з радісним завзяттям, пускаючи в хід традиційні місцеві матеріали на зразок сухого легкозаймистого лісу та водонепроникної просмоленої соломи.

— А, — сказав Ринсвінд, випустивши трохи пару. — От і добре. Гаразд. Чудово. Тоді, мабуть, нам краще вирушати.

Він зіп’явся на ноги і обтрусив з себе сніг.

— Тільки, гадаю, нам варто зачекати до ранку, — додав Двоцвіт.

— Чому?

— Ну, тому що надворі холоднеча, аж до кісток пробирає, ми — як на те пішло, не знаємо, де перебуваємо, Багаж пропав безвісти, та й смеркається вже...

Ринсвінд мовчав. Йому здалося, що десь у глибоких ущелинах свого розуму він почув віддалене шелестіння старих манускриптів. З’явилося огидне відчуття, що його сновидіння відтепер частенько будуть повторюватися, а в нього були справи важливіші за те, щоб слухати нотації якихось давніх чарів, що навіть не можуть дійти між собою згоди про те, як зародився Всесвіт...

Скрадливий сухий голос на задвірках його розуму відгукнувся: Які справи?

— Ану замовкни! — сказав він.

— Я тільки сказав, що береться на мороз і... — почав було Двоцвіт.

— Це не тобі, це я — собі.

— Що?

— Ох, помовч, — сказав Ринсвінд, не маючи сили що-небудь пояснювати. — Тут, гадаю, нема нічого, що можна було б вкинути до рота?

Гігантські чорні брили зловісно бовваніли на фоні небокраю в зеленому сяйві вечірньої зорі. У внутрішньому колі зібралося багато друїдів, що метушились поміж відблисків декількох багать, налагоджуючи усі потрібні периферійні пристрої кам’яного комп’ютера, як-от баранячі черепи на палицях, прикрашені зверху вінком із омели, стяги з вишитими переплетеними зміями тощо. Поза освітленим багаттями колом зібралося чимало простих людей; святкування друїдів завжди привертали загальну увагу, особливо коли щось ішло криво-косо.

Ринсвінд спостерігав за ними з подивуванням.

— Що там відбувається?

— О, ну... — жваво відгукнувся Двоцвіт, — вони, очевидно, проводитимуть оту церемонію тисячолітньої давності, щоб відсвяткувати... м-м-м... народження нового місяця чи, може, сонця. Ні, я таки думаю — місяця. Вона, безперечно, дуже урочиста, і гарна, і сповнена непоказної шани.

Ринсвінд здригнувся. Йому завжди ставало неспокійно, коли Двоцвіт починав ось так говорити. Ну, на щастя, він хоч поки не сказав «пасторальна» та «ексцентрична»; Ринсвінду так і не вдалося до ладу перекласти оті два слова, та найближчим відповідником, що завжди спадав йому на думку, було слово «халепа».

— Як шкода, що мого Багажу тут немає, — з жалем промовив турист. — Я б скористався своєю знімкувальною коробкою. Церемонія, судячи зі звуків, обіцяє бути направду ексцентричною та пасторальною.

Юрба нетерпляче загуділа. Напевне, все ось-ось мало розпочатися.

— Послухай, — звернувся до нього Ринсвінд настійливим тоном. — Друїди є жерцями. Не забувай про це. Не роби нічого такого, що могло б їх засмутити.

— Але ж...

— Не пропонуй їм продати тобі кам’яні глиби.

— Але ж я...

— Не починай просторікувати про їхні чудернацькі народні звичаї.

— Я думав, що...

— Ось про це я і кажу — не надумай, бува, запропонувати їм купити в тебе страхівку, це завжди їх неабияк засмучує.

— Але ж вони жерці! — занудив Двоцвіт. Ринсвінд якусь хвилю мовчав.

— Так, — сказав він. — У цьому й справа, чи не так?

На протилежному боці зовнішнього кола формувалася якась процесія.

— Але ж жерці — добрі, чуйні люди, — не міг заспокоїтися Двоцвіт. — У моїх краях вони ходять від дверей до дверей зі скриньками для збору пожертвувань. Це і є увесь їхній статок, — додав він.

— О, — Ринсвінд засумнівався, чи правильно його зрозумів. — Це, напевне, ті чаші, в які збирають кров?

— Кров?

— Атож, зі своїх жертв, — Ринсвінду пригадалися жерці в його краях, якими він їх знав змалку. Він, звичайно, ревно дбав, щоб не стати ворогом якому-небудь богу, відвідував усі можливі храмові обряди і загалом вважав, що найточніше описати будь-якого жерця на узбережжях Округлого моря можна як