Іван Павлович Багряний - Сад Ґетсиманський

Ви не бійтесь, товаришу!.. Це все порядні люди… Оце ось священик Петровський… Оце ось професор Марксо – ленінського інституту — Юлій Романович Гепнер… Оце ось професор медицини — лікар Литвинов… Оце ось секретар Чугуївського райпарткому — товариш Руденко… Оце ось агроном ОблЗУ — тов. Прокуда… Оце ось асистент професора з кафедри сільського господарства — тов. Краснояружський… Оце ось директор Харківського тракторного заводу — тов. Свистун… Оце ось завгосподарством Харківського паротяго – будівельного заводу — тов. Охріменко… Оце ось інженер з ХЕМЗу — тов. Ляшенко… Оце ось колишній член ЦЕКУКи — тов. Ягельський. Оце ось доцент… товариш Зарудний, брат того знаменитого, якщо знаєте… Оце ось професор і директор — тов. Приходько… Оце ось чемпіон УССР, тяжкий атлет, тов. Виставкін… Оце ось…

Дідок атестував, а в Андрія помалу опускалися руки, відлипала спина від дверей і очі дерлися на лоба.

— Роздягайтесь, — закінчив дідок свою атестацію сумно. — Ми всі тут голі, як святі, бо душно й пітно від тісноти, та й попріло все у нас. Влаштовуйтесь, товаришу, як вдома. І не думайте злого.

Андрій почервонів (Господи, який же він дурень!), а водночас зрадів, це чудесно, що він має таке знамените товариство! Не гаючи ні хвилини, роздягся, лишившись в самих трусах (в яких він, на щастя, ходив завжди — і влітку, і взимку) і вмостився, де стояв — біля самісіньких дверей, бо більше не було й клаптика вільного місця.

— На середину, на середину сідайте, товаришу!.. — зашепотіли всі. — На середину. Розкажіть нам щось. Ви ж з волі?

«Як він міг дати маху! Всі такі милі, благопристойні, хоч і змучені люди».

Андрій сів на середину, знаючи, що людина з волі для ув’язнених колосальний клад, і готовий зробити цим людям все, що в силі, приємного. Його обліпили ці голі люди, як комашня шкоринку хліба. Він серед них виглядав дійсно, як людина з волі — засмалений сонцем, аж бронзовий, повнокровний, свіжий.

— Тільки Ви тихенько, — поінформував хтось пошепки, — ми сидимо от, як турки, бо не маємо права ані ходити, ані стояти, ані лежати… Тільки сидіти і то тихо. Це такий режим тут. Це щоб Ви знали. Говорити голосно — заборонено. Сміятись голосно — теж. Ми так уже по кілька місяців. І тут повнісінька тюрма таких, як ми. А тепер розказуйте… — Ви давно з волі? — запитав хтось.

— Сьогодні.

— А звідки Ви? З якої місцевості? Андрій окинув камеру оком, подумав хвилинку, позіхнув і відповів:

— З – під Маньчжурії.

— Ого!

— А скажіть, а чи там аеродромів багато, га? — миттю запитав хтось жваво, голосно і з надзвичайним інтересом. — Чи багато аеродромів?!

Андрій помовчав, подивився пильно на того, що питав, посміхнувся й раптово викарбував:

— А тобі куди летіти так негайно приспічило, га?

Вся камера пирснула, скинулась від несподіванки й обернулася до того, що ставив запитання. Це був яскраво – рудий, банькатий, молодий жид. Від такої точної відповіді він втягнув голову в плечі й боязко заморгав білявими віями.

— От так! — прошепотів хтось до когось за спинами товаришів, — чик — і вилущив стукача, га!..

А Андрій дивився усміхненими очима на всіх присутніх:

— Ну, кого ще, товариші, що цікавить? Будь ласка. Більше ніхто не питав його ані про аеродроми, ані взагалі не ставив ніяких каверзних запитань, відповідаючи на які, можна послизнутися. Питали про життя на волі, про погоду, про врожай, про спортові змагання тощо і чекали з надзвичайною цікавістю, що ж він скаже. Андрій на всі запитання відповідав щиро. Але оскільки в цій країні можна послизнутися на кожнім запитанні, відповіді були досить загального характеру, а здебільша зовсім лаконічні: «Добре», «знаменито», «чудесно», «весело», «гарно» і т. п. А очима дивився на всіх усміхнене й вивчав кожного. Всі були задоволені з Андрієвих відповідей. А він говорив тим своїм усміхненим поглядом — «Не кваптесь, друзі мої! Ще встигнемо наговоритись. Перш давайте добре познайомимось, а то от дідько його знає… Буває всякого…»

Так от і відбулася перша розмова з людиною з волі. Дідусь, той, що атестував, посміхнувся і спитав:

— Ви перед цим сиділи в тюрмі?

— Було трохи…

— Видно…

І наче вся камера промовила те «видно», хоч усі й мовчали. Розпитування поки що припинилося. Ніхто на Андрія не гнівався, навпаки, всі перейнялися до нього неабиякою симпатією. Випадок з аматором аеродромів, що його Андрій так добре «поголив», показав, що ця людина бувала в бувальцях. Сам Андрій нікого ні про що не розпитував, нічим абсолютно не цікавився, ні до кого особливо (на сповид) не приглядався, а так само не хвилювався — був індиферентний і зовсім спокійний.

Переступивши поріг камери, він тепер був рівноправний арештант і розташувався, «як у себе вдома»

І потяглися арештантські будні.

28 – й в’язень камери ч. 49 відразу увійшов у колію й зажив загальним камерним життям, підпорядковуючись усім неписаним правилам.

Першим неписаним правилом, якого він мусив дотримуватись, був арештантський закон, що кожен новоприбулий стажує від «параші», цебто дістає місце біля достославної тюремної реліквії, яка за звичаєм стоїть біля дверей; і лише в міру прибуття нових і вибуття старих в’язнів посувається помалу до середини. Андрій розташувався біля реліквії — згорнув свої штани й сорочку і підклав їх під голову, так як це мали й всі, під боком він мав також те саме, що й всі, — шматок голої, вогкої від поту паркетної підлоги (дерев’яний паркет в ялинку). «Параша», як кожна «параша», трохи смерділа, хоч і була добре закрита, але Андрій не шкодував, що так починається нова його арештантська кар’єра, він навіть був задоволений з такого місця — воно в дійсності вигідніше, аніж всі інші місця. Камера, що мала два метри завширшки й не сповна п’ять метрів уповздовж, розрахована на одну людину, в’язня – самітника, містила зараз 28 осіб, отже, на кожну людину припадала зовсім мінімальна площа — трішки мокрої підлоги й шматочок стіни, об яку можна спертися спиною. .Справа й зліва кожна людина прилипала плечима й стегнами до своїх сусідів. Це було неприємно і саме в цім відношенні Андрій мав вигоду — він торкався до пітного тіла сусіда лише одним боком, другим же він не торкався ні до кого, спирався ліктем на віко «параші», а потім на ту руку зручно спирався головою й почувався досить добре.