Харукі Муракамі - Погоня за вівцею

— Однак він не повернувся.

— Ага.

Співрозмовниця на другому кінці телефонної лінії якусь хвилину не знаходила слів. Було чути лише її тихе дихання.

— А де ви зупинилися? — спитала вона нарешті.

Я назвав готель.

— Завтра о п’ятій я буду в кафетерії готелю. На восьмому поверсі. Домовились?

— Прекрасно, — сказав я. — Я буду в спортивній майці, зелених бавовняних штанях. Стрижка коротка…

— Та нічого, я здогадаюся, — спокійно перебила вона мене і поклала трубку.

Я також поклав трубку — і намагався зрозуміти, що, власне, означає оте «здогадаюся». Але так і не зрозумів. Я багато чого не розумію. Мабуть, дарма кажуть, що з роками людина мудрішає. Як написав один російський письменник, з роками змінюється характер, а людська обмеженість довічна. Інколи росіяни висловлюють дуже розумні афоризми. Може, тому що всю зиму над ними думають.

Я заліз під душ, вимив голову після дощу й, обмотавши поперек рушником, сів дивитися по телевізору американський кінофільм про старий підводний човен. Його сюжет був жалюгідний: капітан та його перший помічник вічно гризлися між собою як кішка з собакою, а, крім того, на підводному човні, схожому на стару посудину, хтось став жертвою клаустрофобії. Однак врешті-решт усе скінчилося добре. Складалося враження, що коли так, то і війна — річ не така вже і погана. Незабаром, дивись, створять кінофільм, в якому під час ядерної війни людство загине, але кінець кінцем усе закінчиться якнайкраще.

Я вимкнув телевізор, пірнув у ліжко і вже через десять секунд спав міцним сном.

О п’ятій годині наступного дня дрібний дощ все ще сіявся. Такий дощ, який випадає, коли після чотирьох-п’яти погідних днів на початку літа люди починають думати, що сезон дощів, мабуть, закінчився. З вікна на восьмому поверсі я дивився на землю — чорну, мокру від вологи. Бачив, як на надземному швидкісному шосе із заходу на схід ледь-ледь рухається багатокілометровий ряд автомобілів. Придивився пильніше — і мені здалося, ніби вони потроху тануть під дощем. І справді — все в місті почало танути. Танув хвилеріз у порту, танули підйомні крани, танули ряди будинків і люди під чорними парасольками. Танула гірська зелень і безшумно спливала до підніжжя… Та коли я, на кілька хвилин заплющивши очі, глянув на місто — воно стало знову таким, як завжди. Шість кранів піднімали свої стріли у похмуре дощове небо, по шосе посунули, ніби опам’ятавшись, на схід ряди автомобілів, юрба людей під парасольками поплила через вулицю, а гірська зелень жадібно всмоктувала вологу червневого дощу.

На широкій сцені, на одну сходинку нижчу від підлоги, стояв рояль кольору морської блакиті. Піаністка в яскравому рожевому платті вигравала на ньому типові для готельного кафетерію мелодії, розцяцьковуючи їх арпеджіо та синкопами. Гра була непогана, та коли в повітрі згасали останні звуки, на душі від неї нічого не залишалося.

Минула вже п’ята година, а знайома Пацюка не з’являлася. Знічев’я попиваючи вже другу чашку кави, я мимохіть розглядав піаністку. Їй було років двадцять, а пишна купа волосся, акуратно викладена на її голові, здавалася збитим кремом на торті. Волосся розгойдувалося в ритмі мелодії то ліворуч, то праворуч і поверталося знову на своє місце, коли музика закінчувалася. Після того починалася нова мелодія.

Її постать викликала в моїй пам’яті образ давньої знайомої. Я був у третьому класі і навчався грати на піаніно. За віком і за рівнем музичної підготовки ми були рівні, а тому кілька разів нас садили грати у чотири руки. Ні її імені, ні обличчя я не пам’ятав. У пам’яті залишилися тільки її тонкі білі пальці, пишне волосся та легеньке, мов пух, плаття. Більше нічого я не міг пригадати.

Такі спогади збудили в мені дивне відчуття. Невже я зберіг у пам’яті для себе лише її пальці, волосся і плаття, а все інше десь і тепер ще живе?.. Та ні, такого не може бути. Світ крутиться незалежно від мене. Незалежно від мене люди переходять дорогу, заточують олівці, рухаються із швидкістю п’ятдесят метрів на хвилину із заходу на схід і заповнюють витончено-безликою музикою кафетерій.

«Світ»… Це слово завжди пов’язувалося в моїй уяві з велетенським круглим диском, який натужно підпирають слони і черепахи. При цьому слони не знають, яку роль виконують черепахи, а черепахи — яку слони. І ні ті, ні інші не розуміють, що таке світ.

— Вибачте за запізнення, — озвався жіночий голос за спиною. — Робота затяглася — і я ніяк не могла вирватися раніше.

— Нічого страшного! Я сьогодні цілий день вільний…

Вона поклала на стіл ключик від підставки для парасольок і, не заглядаючи в меню, замовила помаранчевого соку.

Визначити її вік з першого погляду було важко. Якби я не розпитав про нього під час розмови по телефону, то, гадаю, напевне, ніколи не знав би, скільки їй років.

Та якщо вона раніше сказала, що їй тридцять три, можна було думати, що це справді так, бо тепер її вигляд показував на тридцять три. Хоча я певен: якби вона сказала, що їй двадцять сім, її вигляд підтвердив би і це.

Її одяг, простий, але вибраний зі смаком, справляв приємне враження. Вільного крою білі бавовняні штани, жовтогаряча, в жовту клітинку, сорочка із закачаними до ліктів рукавами і шкіряна сумочка через плече. Ніщо з цих речей не було новим, але в доброму стані. Ні перснів, ні намиста, ні браслетів, ні сережок — нічого не було. Коротенький чубчик невинно відхилявся набік.

Маленькі зморшки під очима не свідчили про її вік, а, здавалося, були на обличчі вже від народження. І лише тонка біла шия, що визирала з-під коміра розстебнутої на два ґудзики сорочки, й тильна сторона рук на краю стола злегка видавали не першу молодість цієї жінки. З дрібних, справді ледь помітних змін починається старість. Вони поволі вкривають людське тіло чимось, схожим на незгладні плями.

— Яка у вас робота? — запитав я.

— Працюю у конструкторському бюро. Вже досить довго.

Розмова не в’язалася. Я повільно вийняв сигарету і так само повільно закурив. Піаністка закрила кришку рояля, встала і вийшла кудись перепочити. Я їй ледь-ледь позаздрив.

— Ви давно з ним знайомі? — спитала вона.

— Вже одинадцять років. А ви?

— Два місяці і десять днів, — відразу відповіла вона. — Від першої зустрічі і до його зникнення. Два місяці і десять днів. Я точно пам’ятаю, бо веду щоденник.

Їй принесли помаранчевий сік, а в мене забрали порожню чашку з-під кави.

— Після його зникнення я три місяці чекала. Грудень,