Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

І дами, бачивши його твердість, заплескали в долоні і просили для нього пощади.

Але він уже вмер.

А королева Марія плакала, тремтіла всім тілом, аж цокотіла зубами від холоду близької смерті і, простягнувши руки й ноги, кричала:

— Покладіть мене в постіль, я хочу нагрітись!

І вмерла.

Отак, згідно з віщуванням Катліни, доброї чарівниці, Філіпп усюди сіяв смерть, кров і сльози.

31

А Уленшпігель і Неле щиро кохали одне одного.

Кінчався вже квітень, всі дерева стояли в цвіту, всі рослини сповнилися соками, чекаючи травня, що йшов на землю розкішний, як павич, пишний, як букет, і соловейки на деревах прославляли його.

Уленшпігель і Неле часто гуляли вдвох по дорогах. Вони міцно держалися за руки. Уленшпігелеві було це приємно. Іноді він обіймав її за стан, щоб краще підтримувати, як він казав. І вона була щаслива, хоч і не говорила ні слова.

Лагідно линув шляхами легіт, несучи пахощі полів; море вдалині шуміло і мліло на сонці. Уленшпігель був гордий та пишний, як молоде бісеня, а Неле сором’язно-щаслива, як маленька свята в раю.

Вона схилила голівку йому на плече, а він брав на ходу її руки, цілував у лоб, у щоку, в любі уста. І вона не говорила нічого.

Так минали години. Втомлені від спеки і спраги, вони пили молоко у селян, але це їх не освіжало.

Вони сідали на траву біля каналу. Неле мовчала, бліда і задумана. Уленшпігель стривожено дивився на неї.

— Тобі сумно? — питала вона.

— Так, — відповідав він.

— Чому?

— Я й сам не знаю, — казав він, — але оті яблуні й вишні в цвіту, це задушне повітря, ніби напоєне грозою, ці стокротки, що рожевіють на луках, білий терновий цвіт навколо нашого дому… Хто мені скаже, чому я почуваю такий сум і завжди готовий чи вмерти, чи заснути? І серце моє так сильно б’ється, коли я чую, що прокинулись пташки на деревах, коли бачу, що прилетіли ластівки. Тоді мені хочеться полинути вище місяця, вище сонця. Мені стає то холодно, то жарко. Ах, Неле! Я не хотів би втекти геть з цього нікчемного світу, чи краще, хотів би віддати тисячу життів для тої, яка мене покохає…

Але вона мовчала і лише радісно усміхалася, дивлячись на Уленшпігеля.

32

В поминальний день Уленшпігель вийшов із собору в компанії кількох халамидників свого віку. Замішався між них і Ламме Гудзак, наче ягня поміж вовків.

Ламме намірився добре почастувати всю компанію питвом, бо його мати давала йому в неділю і в кожне свято по три патари.

Він повів їх до Яна ван Любеке в «Червоний щит» — in den Rooden Schildt — і замовив куртрейського пива — dobbelknollaert'а.

Випивка їх розігріла, і, коли у них зайшла мова про службу Божу, Уленшпігель просто заявив, що похоронні відправи дають користь тільки попам.

Але був у їхній компанії зрадник, — він доніс на Уленшпігеля, як на єретика. Незважаючи на материні сльози, на невідступні батькові благання, Уленшпігеля схопили й посадили в тюрму. Місяць і три дні сидів він за ґратами у льоху, не бачивши й живої душі. Наглядач з’їдав три чверті його їжі. А тим часом збирали довідки, якої він поведінки — доброї чи поганої, і довідались, що це тільки лихий пустун, який любить поглузувати з інших, але ніколи він не блюзнив на Господа Бога, на Діву Марію, на святих угодників. А тому і вирок був дуже лагідний, бо інакше могли б йому поставити розпеченим залізом тавро на лобі або збити канчуками до крові.

Та, зважаючи на його юність, суд присудив тільки, щоб він у першій же церковній процесії ішов за священиком у самій сорочці, босий, з непокритою головою, зі свічкою в руці.

І було це на вшестя.

Коли процесія знов підійшла до собору, Уленшпігель зупинився перед ним і голосно вигукнув:

— Дякую тобі, Господи Ісусе! Дякую вам, святі отці! Солодкі ваші молитви для душ, що перебувають у чистилищі; вони їх освіжають. Бо кожне Ave — це відро води, що ллється на їхні спини, а кожен Pater — то цілий цебер.

Народ слухав його з великою побожністю, але і не без посмішок.

На Зелені свята він також мусив іти з процесією, знову ж таки в самій сорочці, босоніж, з непокритою головою і з свічкою в руці, а як верталися, то мусив зупинитися біля паперті і, тримаючи побожно свічку, хоч і скорчив смішну гримасу, голосно і виразно промовити:

— Якщо молитви християнські взагалі вельми полегшують муки душ у чистилищі, то молитви священика собору нашого, чоловіка святого і всіма чеснотами уславленого, так гасять вогонь пекельний, що він умить перетворюється на солодкий шербет. Але дияволам, що мордують грішників, не перепадає з цього ані краплини.

І знову народ вельми побожно слухав його, хоч і не без посмішок, а священик усміхався у святобливому задоволенні.

І тоді вже тільки Уленшпігель був вигнаний з країни фландрської на три роки з умовою відбути прощу до Рима і вернутися з відпущенням від папи.

Клаас мусив заплатити за вирок три флорини і дати синові на дорогу один флорин та прочанське вбрання.

У день прощання Уленшпігель із скрухою в серці обійняв Клааса і Сооткін — свою засмучену матір, що ридма ридала. Вони його проводжали далеко за місто, а з ними разом проводжали його чимало городян і городянок.

Клаас, вернувшись у свою халупу, сказав до дружини:

— Знаєш, жінко, це надто жорстоко за кілька дурних слів так суворо карати молодого хлопця.

— Ти плачеш, чоловіче, — мовила Сооткін, — значить, любиш його більше, ніж удаєш, бо ридання чоловіка все одно, що плач лева.

Але він не відповів нічого.

Неле заховалась у стодолу, щоб ніхто не бачив, що й вона плаче за Уленшпігелем, а потім пішла оддалік від Сооткін, Клааса і решти городян, а коли побачила, що Уленшпігель залишився сам, підбігла до нього і кинулась йому на шию:

— Ти зустрінеш багато гарних дівчат, — сказала вона.

— Гарних, можливо, — відповів Уленшпігель, — але таких свіжих, як ти, напевне ні, бо вони всі засмагли на сонці.

Довго йшли вони разом. Уленшпігель був задуманий і лише іноді промовляв:

— Вони мені ще заплатять за свої панахиди.

— За які панахиди і хто має платити? — запитала Неле.

Уленшпігель відповів:

— Усі настоятелі, священики, паламарі, вся духовна братія і інша їхня черевата шатія, від вищого до нижчого, що морочать нас дурними забобонами. Якби я оце був