Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Він хотів геть сплюндрувати Гент, бо тоді місто ні працею, ні промисловістю, ні грішми не зможе стати на заваді його честолюбним задумам. А тому він звелів, щоб місто сплатило чотириста тисяч золотих флоринів, які відмовилось платити, крім того сто п’ятдесят тисяч одноразово, та ще по шість тисяч флоринів щороку. Місто позичило йому колись гроші. Карл мусив сплачувати щорічно сто п’ятдесят ліврів. Тепер він скасував свої боргові зобов’язання і збагатився, сплативши в такий спосіб свої борги.

Гент любив його і не раз допомагав йому, але він устромив йому кинджал у груди і пив його кров, бо там уже мало залишилось молока.

Потім він накинув оком на Роланда, прекрасного дзвона, і звелів на язиці його повісити того, хто вдарив у нього на ґвалт, щоб скликати місто захищати свої права. Він не пожалів і самого Роланда, язика своєї матері, язика, яким вона промовляла до Фландрії, — Роланда, гордого дзвона, що сказав сам про себе:

Als men my slaet, dan is’t brandt,

Als men my luyt, dan is’t storm in Vlaenderlandt.

Як я дзвоню, то десь горить,

Як б’ю на ґвалт, гроза повстань у Фландрії гримить.

Вважаючи, що його мати говорить надто голосно, він зняв дзвона. І тоді стали говорити, що Гент умер, бо його син вирвав йому язика залізними кліщами.

29

Одного по-справжньому весняного дня, ясного і свіжого, коли вся природа аж пашіла коханням, Сооткін сиділа з шитвом коло відчиненого вікна, Клаас наспівував якусь пісеньку, а Уленшпігель грався з песиком, натягнувши на нього суддівську шапочку. Песик махав лапами, наче оголошував кому присуд, хоч насправді намагався лише скинути з голови свою прикрасу.

Раптом Уленшпігель зачинив вікно, забігав по кімнаті, застрибав по стільцях і лавах, простягаючи руки вгору до стелі. Сооткін і Клаас побачили, що він хоче впіймати гарненьку невеличку пташину, яка влетіла в вікно, пищала від жаху і, тріпочучи крильцями, притулилась у куточку біля сволока.

Тільки Уленшпігель намірився її схопити, як раптом Клаас жваво сказав до нього:

— А чого це ти стрибаєш?

— Щоб її впіймати, — відповів Уленшпігель. — Впіймаю, посаджу в клітку, дам їй насіння, і вона буде мені співати.

Тим часом пташина з жалібним пискотінням знову пурхнула і почала літати по кімнаті, б’ючись об віконні шибки.

Уленшпігель знову став її ловити; тоді Клаас поклав йому на плече свою важку руку й сказав:

— Так, так, лови, посади в клітку і примусь її співати пісень для себе. Але я також замкну тебе в клітку з міцними залізними ґратами і примушу співати. Ти любиш бігати, але більше не побігаєш, сидітимеш у холодку, коли тобі буде холодно, і пектимешся на сонці, коли хотітимеш у холодок. А потім у неділю ми підемо собі, а тебе забудемо, ні їсти, ні пити не залишимо і вернемось тільки в четвер, а тоді й побачимо, що наш Тіль уже мертвий, задубілий.

Сооткін плакала. Уленшпігель схопився.

— Чого ти? — запитав Клаас.

— Відчиню вікно для пташки, — відповів він.

І справді, пташечка (а це був щиглик) з радісним криком вилетіла в вікно, знялася, як стріла, в повітря, потім сіла на гілку сусідньої яблуні, почала чистити дзьобиком пір’ячко і, розсердившись, стала на всі заставки шпетити Уленшпігеля своєю пташиною мовою.

Клаас тоді сказав йому:

— Сину мій, ніколи не позбавляй свободи ні людини, ні тварини, бо свобода — це найбільше благо на землі. Дай можливість кожному грітися на сонечку, як йому холодно, і спочити в холодочку, як йому жарко. І хай Бог судить його найсвятішу величність за те, що він спершу закував у кайдани вільну віру у Фландрії, а тепер засадив у клітку рабства і славний Гент.

30

Філіпп узяв за дружину Марію Португальську[60], володіння якої приєднав до іспанської корони. Дружини своєї він зовсім не любив, хоч і мав від неї дона Карлоса, злого виродка.

Королева хворіла після пологів і лежала в постелі. Біля неї зібралися придворні дами, а між ними і герцогиня Альба.

Філіпп часто залишав королеву саму, щоб подивитися, як палять єретиків. Усі придворні кавалери і дами робили так само. Разом з усіма ходила дивитися і герцогиня Альба, вельможна доглядальниця королеви.

Саме тоді інквізиція[61] засудила одного фламандського різьбара-католика за те, що він понівечив статую мадонни: один чернець замовив йому вирізьбити з дерева Матір Божу, але не хотів заплатити домовленої ціни. Тоді різьбар понівечив долотом обличчя статуї, сказавши, що краще знищить свій твір, аніж віддасть за безцінь.

Чернець доніс на нього як на іконоборця, його взяли на страшні тортури і засудили спалити живцем.

Під час тортурів йому спалили підошви ніг, і коли його вели з тюрми на вогнище, вбраного в сан-беніто[62], він криком кричав:

— Відріжте мені ноги! Відріжте мені ноги!

Філіпп ще здалеку з насолодою слухав ці несамовиті зойки. Але він не сміявся.

Придворні дами залишили королеву Марію саму, щоб побачити спалення, а після всіх і герцогиня Альба, почувши зойки різьбара, пішла від королеви, щоб помилуватися таким чудовим видовищем.

Коли прийшов Філіпп і весь його почет — принци, графи, дворяни і дами, — різьбара прикували довгим ланцюгом до стовпа, обкладеного навколо в’язками соломи і хмизу, так що приречений міг вибрати місце, де менше пекло, і смажитись на повільному вогні або на сильному — як до вподоби.

І всі з цікавістю дивились, як він, майже голий, напружував усі свої душевні сили проти нестерпної муки.

Саме того часу королева Марія мучилася від спраги на своєму ліжку. Вона побачила на таці половину дині. Ледве звівшися з ліжка, вона дістала її і з’їла геть усю.

Від крижаної дині вона почала тремтіти, вкрилась холодним потом і безсило впала на підлогу, не маючи змоги й ворухнутись.

— Ох! — простогнала вона. — Якби ж хто поклав мене в ліжко, я б нагрілась.

І тоді вона почула зойки нещасного різьбара: «Відріжте мені ноги!»

— Ах! — скрикнула Марія. — Що це там виє? Чи не пес віщує мені смерть?

Цю мить різьбар, побачивши навколо себе лише ворожі іспанські обличчя, згадав Фландрію, країну мужніх, схрестив руки і, тягнучи за собою довгого ланцюга, пішов просто на палаючі в’язки соломи й хмизу. І, ставши зі схрещеними руками на вогонь, він скрикнув:

— Ось як умирають фламандці перед очима іспанських катів! Відрубайте ноги, та не мені, а їм, щоб не ходили більше дивитися