Ірен Віталіївна Роздобудько - Якби

не такі розумні, як здається на перший погляд. Щойно зробивши такі відкриття, діти й самі починають брехати дорослим і пускаються всіх заборонених берегів поза стінами власної хати. Потім починають брехати своїй малечі. І коло замикається.

…Скориставшись із того, що нарешті залишилася сама, я блукала квартирою, мов привид, торкаючись руками кожного кутка. Так, як це робила подумки все свідоме життя.

Мені завжди кортіло відновити в пам’яті те, що, як мені здавалося, вже ніколи не побачу: довгий тьмяний коридор — Царство Старої Шафи, в якій хтось завжди зітхав і покашлював, лякаючи мене, дерев’яні двері, пофарбовані кількома шарами фарби, — любила піддівати пальцями відстовбурчений шар, і фарба легко відклеювалась від поверхні сухими, схожими на осіннє листя, смужками і розсипалась в руках. Скільки разів я отримувала за це нагінки! Але нічого не могла з собою зробити — відшкрябувала ті засохлі шматочки, дивуючись тому, що під зеленим шаром криється жовтий, а під жовтим — білий…

Червона дерев’яна підлога рипіла під моїми ступнями. Я вже забула, що можуть бути такі підлоги — не паркет, не ковролін, не ламінат, а прості дошки, щільно припасовані одна до одної і пофарбовані в червоне. Йшла по них, мов по клавішах, — і кожна відгукувалась своїм звуком.

Відкинула хустку з клітки і подумала, що їй не місце в темному коридорі. Папуга стрепенувся, пурхнув на інший бік, вчепився тоненькими пальчиками в ґрати і, схиливши голівку набік, уважно поглянув на мене своїми чорними оченятами. Я зітхнула: ще пару тижнів, і він теж «полетить шукати собі пару», як і бідолашна Димка.

Обережно заглянула в кімнату батьків — «святую святих», куди не можна було заходити без стуку. Диван, який здавався таким величезним, виявився маленькою здвоєною тахтою фінського виробництва. На ньому валялися не прибрані в шафу речі, на підвіконні — магнітофон із розкиданими довкола касетами і забита недопалками велика попільничка у формі конячої голови. Навпроти ліжка стояв громіздкий програвач «Каравела», накритий оксамитовою шторкою.

Підійшла до книжкової шафи і заплющила очі, загадавши: четверта книга з лівого краю — «Теорія машин та механізмів». І — простягла руку.

Так і є!

На сто дванадцятій сторінці має бути намальований мною кістяк, що сидить верхи на кресленні якогось агрегату.

Точно: сидить!

Поставила книжку на місце. Вийшла, причинивши двері.

З кожним кроком і дотиком здавалося, що я входжу в море — поринаю все глибше і глибше. І якщо вчора вода часу ледь сягала ступнів, то зараз я вже стояла в ній по пояс.

Повністю освоївшись, я по-хазяйськи налила папузі води, насипала зерен, що стояли в горнятку біля клітки. І, засукавши рукави, пішла на кухню. Гадаю, господарі будуть тільки раді, що я наведу тут невеличкий порядок.

На столі лежала записка: «Помий посуд. На обід розігрієш суп. З двору — ані кроку! Цілую. Мама».

Як же я не любила мити посуд! Але тепер взялася до справи з радістю і неабияким ентузіазмом. Шкода тільки, що замість звичних миючих засобів на рукомийнику стояло лише блюдечко з содою. За півгодини кухня блищала. Можна було б щось приготувати, але, поглянувши по кутках, я знайшла лише дві морквини в ящику під столом і з десяток яєць на дверях холодильника. Вирішила більше не хазяйнувати.

Тепер треба було діяти далі — вийти за межі квартири. А головне — спробувати вийти за межі двору, в місто. Чи вийду?

Я лишила в кімнаті свої капці, розвісила на стільці халат, розіклала на підвіконні вміст косметички — раптом повернусь пізніше за господарів, нехай бачать, що я нікуди не ділась.

З деяким страхом заклацнула двері.

Одразу ж почула, як заскреготів замок у квартирі напроти, і боязко увібрала голову в плечі, в черговий раз почуваючи себе ніяково, мов упійманий на гарячому злодій.

З дверей визирнула жінка, з цікавістю зиркнула на мене:

— Вибачте, я думала, що це Ліля…

— Ні, - якомога спокійніше відповіла я, — Ліля вже пішла.

— А ви родичка? — запитала жінка.

Я не одразу впізнала в ній мати Ярика.

— Далека… — невпевнено відповіла я. — Приїхала на кілька днів на семінар.

— А-а… — сказала жінка. — Ну, всього найкращого…

Двері зачинилися.

Так, це була мати Ярика.

У тій катастрофі вона загинула миттєво, а хлопчик з батьком протрималися в лікарні ще кілька днів…

Я спустилася у двір. Яскраве сонце змусило примружитись. Вже вкотре на мене зійшло відчуття, що, змінюючи дислокацію, ніби пірнаю з кручі в незнайому воду.

На подвір’ї стояла тиша, жодної душі. Лише на мотузках, як завжди, коливались рушники і простирадла.

Що далі?

Не встигла зробити і два кроки, як мене наздогнала дівчинка. Коси в неї були розпатлані, не переплетені після ночі, щоки горіли, коліна і долоні забруднені свіжою глиною. Вочевидь, за ці півтори години вона вже встигла зробити купу невідкладних справ. На шиї бовталася мотузка з ключем.

— А ми риємо підземний хід! — доповіла дівчинка, киваючи на палісадник, і, як і раніше, без жодного продиху закидала мене питаннями: — Ти на роботу? Хочеш, я піду з тобою? А Ярику можна? Бачила, як мамі гарно в нових джинсах?

Я дивилася на неї і мовчала. Мені кортіло провести долонею по її розпатланій голові, розчесати і переплести коси. Я не знала, на яке з запитань вона чекає відповіді, а тому відповіла на перше:

— Так, на роботу…

— Ти повернешся? — запитала вона.

— Обов’язково.

— Коли?

— Увечері.

— Правда?

Вона серйозно подивилась на мене. Засліпила синню великих, трохи розкосих очей. Очі не змінюються, з гордістю подумала я.

Дві пари однакових очей схрестились однаковими поглядами і на якусь мить застигли у подиві.

Я швидко відвернулась.

— Правда.

— Добре. Я чекатиму на тебе. І прийду ввечері, розповім про підземний хід. Можна?

— Можна. Тільки не забудь зайти додому пообідати. Мама лишила тобі суп. А посуд я вже помила.

— Я ж казала — ти фея! — засміялась дівчинка.

Я погладила її по голові і повільно, мов по мінному полю, пішла до арки. Вона була в трьох-чотирьох метрах від «мого» дерева — треба дійти до нього, перейти межу і, якщо вийде, — опинюся на вулиці.

Дівчинка дивилася мені услід.

Стояла посеред двору, в колі яскравого світла, від якого довкола її голови утворився золотистий ореол. Виглядала, мов засвічений кадр на фотоплівці. Я обернулася, щоб помахати їй рукою. Точно: двір, вибілений сонцем, нагадав мені фотопапір, що лежить у розчині з проявником.

Ще мить, і картинка почне тьмяніти, чорніти і зникне.

Я хитнула головою: не зникне! І одразу помітила біля арки