Юліан Радзікевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

всіх домах світилися світла цілу ніч і мало хто звертав увагу на широкі заграви на небі, що росли з години на годину, доки їх не розігнало вкінці сходяче травневе сонце.

Що це значить?

Як сонце сходило, князь вже не спав. Сидів у довгому халаті і приглядався, як його надвірний медикус, італієць із Генуї, приготовляв для нього купіль. Мішав зела та всипував живо-срібляні солі, що вже тоді були відомі, як найкраще ремедіюм проти французької недуги. Але князь Ярема й тим не був вдоволений. Уперта виразка на чолі не вступалася. Крім неї, стали появлятися нові на шиї, на тілі, зуби стали хитатися й псуватися, з рота добувався гидкий, осоружний запах. Медикус не міг тому зарадити. Князь почав уже втрачати надію, щоб йому масті й купелі помогли, змінював своїх медикусів, їздив до Неаполя й Парижу, але недуга не вступалася. Два роки вже! Що йому з його княжих володінь, замків, сили, двору, підданих, війська, маєтків, коли страшна недуга точить його тіло, як червяк дерево.

В сінях за дверми князь почув метушню. Не любив того. В полуднє похід, у полуднє вирушить, але тепер мусить прийняти купіль, бо після неї виразка все таки вступається.

Його камердинер відхилив несміливо двері.

— Що таке, Клеменсе? Знаєш, що я тепер зайнятий.

— Ваша княжа світлосте! Поручник Барановський із роз'їзду з дуже важливими вістями.

— Давай його до наріжної кімнати, а мені дещо зодягтися.

Коли князь, трохи зодягнений, увійшов до вказаної кімнати, застав там, крім запорошеного, спітнілого поручника Барановського, ще кількох своїх старшин і одного офіцера в драгунському колеті, якого не знав.

— Що там, Барановський?

— Ваша княжа світлосте! Вертаючись із Богуславки, наткнувся я на купу драгунів пана Одживольського з паном Маковським. Перейшли на цей бік Дніпра й задумали йти зо страшними вістками до вашої княжої світлости.

— Кажи!

— Гетьмани, кажуть, розбиті. Табір під Городищем іще борониться, а комунік відступає на Білу Церкву.

Криваві клейма виступили на лиці князя воєводи. Виразка прибрала темноцеглясту барву. Кінці широких уст подались вниз і так застигли.

— А з гетьманами?

— Не знати. Але присутній тут пан Маковський, як очевидець, здасть краще реляцію.

Князь повернув погляд на Маковського, який поклонився вдруге в пояс князеві.

— Васць пан Маковський?

— Слуга вашої княжої світлости. Товариш легкого знаку пана каштеляна Одживольського.

— Кажи васць, що знаєш.

— Ваша княжа світлосте! Нещастя. Позавчора напав Хмельницький із цілою ордою на наші війська. Кіннота, головно панцерні, ставали добре, але їм татари, що їх там хмара незліченна, зайшли з-заду і наші мусіли з поля зійти. Тоді почалася паніка. Як до того дійшло, докладно не знаю, бо ми з роз’їздом поверталися з паном Красносельським і по дорозі нас розбито. Де пан Красносельський, не знаю. Я з купою драгунів опинився над Дніпром. Довкола нас були татари й повстанці. Ми знайшли сплав і переправилися на цей бік. Пан Красносельський був ранений. Що з ним, не знаю, казали...

— Чекай васць! — перебив князь. — Не завертай мені голови паном Красносельським!.. Що з гетьманами?

— Не знаю, ваша княжа світлосте! Знаю тільки певно, що табір, де окопалася піхота, борониться від орди під Городищем.

— А кінні полки?

— Відступають на Білу Церкву і Сквиру.

— Коли це сталося?

— Позавчора почалося. Вчора ми переправилися через Дніпро.

— Коли ви мали першу вістку про Хмельницького?

— Позавчора зранку. Вдосвіта, бо гетьмани попереднього дня не вислали роз’їздів. Перших побачили ми татарів. Військо було неприготоване, як то буває в часі походу. Вийшли кінні полки в поле, ми виходили також, але потім диспозицію змінено і нас вислали на роз’їзд.

Князь стояв на середині кімнати. Страшлива усмішка не сходила з його обличчя.

— Що далі?

— Ми виїхали на роз’їзд. Але як переїхали ліс, вискочила на нас хмара татарів і гультяйства і розпорошила цілий відділ. Із татарами на наших карках ми верталися до табору. Комуніка там уже не було, тільки табір посувався в напрямку на Богуслав, відбиваючись від орди.

— А козаки?

— Не знаю, ваша княжа світлосте.

Князь мовчав, переводячи погляд від одного офіцера до другого.

По хвилині мовчанки промовив:

— Що панове на це?

Ніхто не хотів перший відзиватися.

Тим часом до кімнати увійшов патер Цєцішовський.

Князь заговорив до нього:

— Патер чув новини? Це має бути шляхтич із війська панів гетьманів. Каже, що гетьмани розбиті, табір в облозі.

Патер стояв спочатку мовчки, опустивши очі. Нараз підніс їх і вдарив ними Маковського, ніби стрілами.

— Я вже чув ті вісті від драгунів, що прийшли з тим шляхтичем.

— О! — відізвався князь.

Патер усе ще намагався тримати Маковського очима, ніби вуздами коня.

— Вацьпан католик?

— Католик — відповів, не заїкнувшись, Маковський, приготований на таке питання.

— І шляхтич?

— Шляхтич.

— Чи маєш вашмосць у Лубнях когось, хто знав би тебе?

— Не знаю, ваша велебносте. Я тільки що приїхав.

Аж ось із гурту старшин відізвався голос:

— Я знаю пана Маковського. Наші фортуни близько себе в Брацлавськім.

Маковський глянув бистро у бік того, що говорив. Серце його забилося живіше. Він цієї людини не знав і ніколи не бачив.

А князь ізнову повів поглядом по старшинах і спитав:

— Яка ж думка вашмосць панів?

Ніхто не спішив говорити перший. Наприкінці забрав голос полковник німецької піхоти Вольф. Його ломана польська мова була переповнена німецькими й латинськими словами. Затинався часто, губився в тому, що сказав, але говорив, як досвідчений вояк. На його думку, ці вістки або правдиві, або й неправдиві. Як правдиві, то дуже неточні. Треба докладно знати, що властиво зайшло. Може й справді дійшло до вирішального бою і гетьманів нема, може вони горою, може облога табору триває дальше. Коли вістки правдиві, — тоді одне певне, що козаки, а з ними й орда, вже на волості. Словом, щоб радити, треба знати. Може ще ніщо не зайшло. Може цей шляхтич був тільки в роз'їзді, що його розбили якісь ворохібні купи, партизани, а він узяв це за погром цілого війська. На кожний випадок, він не радить вирушати в похід, не збагнувши, яка буде переправа через Дніпро. На його думку треба відкласти вимарш і заждати в Лубнях, доки роз’їзди не привезуть певних вісток.

— Має хтось із панів іншу раду? — запитав князь, вислухавши тяжкої промови німецького