Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

Корліс, наздогнавши дівчину, поїхав поруч. Стримуване досі обурення спалахнуло вогнем, немовби зухвалість тієї жінки перейшла на Фрону.

— Ви поганець!

Гострий, голосний викрик мов батогом протяв, струснув німу тишу. Він пролунав так зненацька, так дико, що Корліс остовпів і не знав, чим відповісти.

— Ви боягуз, боягуз!

— Фроно, послухайте…

Та вона не дала йому закінчити.

— Ні! Мовчіть! Що ви там скажете! Це підло! Ніколи я не сподівалася від вас! Це жах, це жах!

— Так, жах. Жах, у тому, що вона йшла поруч вас, розмовляла з вами, що вас удвох могли побачити!

— Ніколи я вам цього не пробачу! — вигукнула Фрона.

— Але ж є норми порядності!

— Порядності! — вона повернула до нього обличчя і дала волю своєму гнівові. — Коли вона непорядна, то це ви — порядні? І ви ще можете кидати в неї перший камінь, ви, мізерний облуднику?

— Ви не маєте права так розмовляти зі мною. Я цього не дозволю!

Він ухопився рукою за її санки, і вона, всупереч гніву, відчула якесь задоволення.

— Я не маю права? Ви боягуз!

Він зробив рух, немов хотів її спіймати, а вона замірилась на нього батогом. Але Корліс — собі до честі — не відхилився, тільки зблід. Він спокійно чекав, поки вона вдарить. Тоді Фрона відвела руку, і довгий батіг ударив по собаках. Ставши в санках навколішки та вимахуючи батогом, вона несамовито закричала на собак. Її запряг був прудкіший за Корлісів, і Фрона скоро перегнала його.

Вона хотіла втекти не так від нього, як від себе самої, і все завзятіш підгейкувала на собак. Чвалом вона вихопилася на крутий берег і, мов вихор, пролетіла через місто до свого дому. Ніколи ще в житті нічого такого з нею не траплялося, ніколи не відчувала вона такого гніву. Їй було не тільки соромно, але й страшно, і вона лякалася самої себе.

РОЗДІЛ X

Другого дня вранці, досить пізно, Беш, індіянин, що служив у Джекоба Велса, розбудив Корліса. Він приніс йому маленьку записку від Фрони — вона просила гірничого інженера при першій нагоді відвідати її. Більше нічого в записці не стояло. І він довго думав над запискою. Що вона йому казатиме? Він ніколи не міг її до кінця зрозуміти, а тепер, після вчорашнього випадку, й поготів. Хоче вона припинити з ним знайомство, маючи для цього поважні підстави? Чи, скориставшися перевагами жіночої статі, ще більше хоче його принизити? І в обміркованих, холодних виразах виказати все, що про нього думає? А може, перепрошуватиме за вчорашню необдуману різкість? В записці не видно було ні каяття, ні гніву, — жодного натяку, — просто офіційні запросини.

Отож коли йшов до неї Корліс цього ж таки пізнього ранку, на душі в нього було неспокійно й непевно. Одначе він постановив собі нічим не виявляти свого стану, аж поки почує Фронину думку. Але вона одразу почала сама — без усяких манівців, з тією простотою й щирістю, що завжди так чарували Корліса. Глянувши тільки на неї, відчувши її руку в своїй руці, він зрозумів, що все знову гаразд, хоч вона ще й слова не промовила.

— Я рада, що ви прийшли, — почала вона. — Я не могла заспокоїтись. Мені треба було вас побачити, щоб сказати, як мені прикро за вчорашній випадок, як мені соромно…

— Та що там! Нічого страшного не сталося. — Вони все ще стояли, і Корліс ступив крок до неї. — Запевняю вас, що я шаную ваші погляди. Абстрактно взяті, вони заслуговують на всіляку похвалу, але мушу сказати відверто, що в вашій поведінці було багато такого… м-м…

— Так?

— Багато такого, що йде всупереч нашому моральному кодексові. На жаль, ми не можемо його ігнорувати. Але, як на мене, то ви не вчинили нічого такого, за чим треба було б жалкувати або чого соромитись.

— Спасибі за ласку, — вигукнула Фрона, — тільки це неправда, ви й самі знаєте, що неправда. Ви знаєте, що ви вчинили так, як треба було, на вашу думку, вчинити, і що я зневажила, образила вас, що я вела себе як базарне дівчисько, і ви знаєте, що відчули тоді до мене відразу…

— Та зовсім ні! — Він підійняв руку, немов боронячи її від себе самої.

— Так, так! У мене досить підстав, щоб соромитись. Можу тільки сказати собі у виправдання, що мені дуже шкода стало тієї жінки, я ледве не заплакала. А тут з'явилися ви, — ви самі знаєте, що ви вчинили, — й через жалощі до неї я обурилася вашим вчинком, і рознервувалася, як ніколи. На мене, мабуть, напала істерія. У всякому разі, я була сама не своя.

— Ми обоє були однакові.

— Ні, неправда. Я поводилась ганебно, а ви були такі, як і зараз. Ну, сідайте. Ви не сідаєте, ніби сподіваєтесь від мене нового вибрику, щоб тоді зручніше було втекти?

— Не такі-то ви й страшні, — засміявся він, повертаючи стільця так, щоб світло падало їй на обличчя.

— А ви не такий боягуз. Але вчора я, певно, була дуже страшна. Адже я замалим… вас не вдарила! А ви поводились дуже відважно, коли батіг свиснув вам над головою. Не пробували навіть закритись!

— Я помітив, що ті собаки, яких ви б'єте, завжди потім лижуть вам руки й лащаться до вас.

— Значить? — задерикувато спитала Фрона.

— Значить… все залежить від обставин, — ухилився Корліс.

— Виходить, незважаючи на все, ви мені даруєте мою провину?

— Маю надію, що й ви мені подаруєте.

— Тоді я дуже рада, тільки що на вас немає жодної провини, отже, нічого вам і дарувати. Ваша поведінка — це наслідок вашого світогляду, а моя — мого. Але мій світогляд, треба сказати, — ширший. Тепер я зрозуміла! — раптом скрикнула вона, радісно плеснувши в долоні. — Я зовсім не на вас сердилася вчора, зовсім не вас стосувалася моя брутальність. Ішлося не про вашу особу. Ви просто були представником того шару суспільства, що викликав у мене обурення та гнів, і на вас, як на представникові, усе й окошилося. Розумієте?

— Розумію. Це дуже дотепно. Таким чином, ви скидаєте з себе обвинувачення в тому, що різко зі мною вчора обійшлися. Але сьогодні ви починаєте тієї ж. Ви приписуєте мені обмеженість, однобічність, ницість, а це зовсім несправедливо. Кілька хвилин тому я казав, що, абстрактно беручи, ваш погляд бездоганний, але коли зважати на пристойне товариство, то воно зовсім не так.

— Ви не розумієте мене, Вансе. Ось послухайте! — Рука її лягла на його руку, і він з радістю почав