Густав Майрінк - Ґолем

давно, певно, тисячоліття, як втрачені, міркував я, відтворюючи в уяві дівчину.

Я думав, який камінь вибрати, щоб зберегти риси цього личка в камеї і не зашкодити художньому виразові твору, однак не знаходив відповідного матеріалу: який камінь зможе передати небачений чорний до синяви блиск її волосся та очей? Як втілити в камеї неземну витонченість обличчя, передати внутрішній дух і не збитися на бездушну портретність на догоду «мистецьким» канонам!

Лише мозаїка тут підійде, жодних сумнівів! Та який матеріал обрати? За все життя такого не знайдеш…

Де ж це Гіллель запропастився!

Я тужив за ним, мов за давнім добрим другом.

Дивовижно, як запав він мені в серце лише за кілька днів, а я ж, правду кажучи, тільки раз у житті з ним розмовляв.

Так, правильно: листи… треба ліпше заховати її листи. Для власного спокою, якби мені знову на довший час довелося покинути домівку.

Я вийняв їх зі скрині — у касетці надійніше…

Зі стосика листів висковзнула світлина. Я не хотів дивитися, але було запізно.

В оксамитовій накидці на оголених плечах — такою я вперше побачив її, коли вона втекла до моєї комірчини з ательє Савіолі — жінка дивилася мені просто в вічі.

Немилосердний біль пронизав мене. Я прочитав присвяту на світлині, не розуміючи змісту слів, та ім’я:

Твоя Ангеліна.

Ангеліна!

Коли я вголос вимовив її ім’я, завіса, що відгороджувала мої юні роки, розпанахалася згори донизу.

Я майже вмирав від муки. Дряпався, стогнав, кусав собі руки — лиш би знову стати сліпцем… Господи милосердний, — заклинав я, — поверни мене знову в непам’ять, як досі!

Біль піднявся до рота… Душив мене… дивно солодкий на смак… як кров…

Ангеліна!

Кров розносила ім’я моїми жилами, воно голубило мене нестерпними, неземними пестощами.

Неймовірним зусиллям волі я змусив себе отямитися і, скрегочучи зубами, упитися очима в світлину, аж здолав її силу!

Аж її здолав!

Як нинішньої ночі паґад…

Нарешті! Кроки! Чоловічі кроки…

Він прийшов!

Не тямлячись від радості, я кинувся до дверей, розчахнув їх нарозтвір.

На порозі стояв Шемай Гіллель, весь якийсь настовбурчений, а за ним (я потай дорікав собі, що сприйняв його появу з розчаруванням) — старий Цвак, з рожевими щічками й круглими дитячими очицями.

— На свою превелику радість бачу Вас при доброму здоров’ї, майстре Пернат, — мовив Гіллель.

Холодне Ви?

Мороз. Пекучий, убивчий мороз раптом скував кімнату.

Оглушений, напіввуха, слухав я, що, засапавшись від хвилювання, торохтів Цвак.

— Ви вже знаєте, Ґолем знову блукає містом? Ми ж тільки недавно про це говорили, пригадуєте, Пернате? Усе ґетто зворохобилося… Фрізландер сам його бачив! Ґолема… І знову, як завжди, усе почалося з убивства.

Я насторожено прислухався. Убивство?

Цвак трусонув мною.

— Невже Ви нічого не знаєте, Пернате? На вулицях повсюдно вивішені оголошення поліції: товстого Цотмана, масона — я кажу про страхового директора Цотмана — убили. Лойзу… вже арештували… тут, у будинку. Руда Розіна безслідно зникла… Ґолем! Боже, Ґолем! Волосся стає дибки…

Я мовчки дивився у вічі Гіллелю: чого він так прискіпливо розглядає мене?

Стриманий усміх зненацька торкнувся кутиків його вуст.

Я зрозумів. Він стосувався мене.

Я б залюбки кинувся йому на шию від радощів.

Збуджений до краю, я метався кімнатою. Що подати насамперед? Келихи? Пляшку бургундського? Я мав лише одну… Сиґари?

Нарешті я добрав слова:

— Чому ж Ви не сідаєте? — і швидко підсунув обом своїм друзям фотелі.

Цвак почав сердитися:

— Чого це Ви без кінця усміхаєтесь, Гіллелю? Мабуть, не вірите в появу Ґолема? Так мені видається… Ви взагалі не вірите в Ґолема!

— Я б не повірив у нього, навіть якби він сам з’явився тут, переді мною, — спокійно відповів Гіллель, не зводячи з мене погляду.

Я збагнув двозначність його слів. Вражений Цвак не доніс келиха до рота.

— А свідчення сотень людей для Вас, Гіллелю, порожній звук? Та заждіть, ще згадаєте мої слова! Тепер убивствам в ґетто не буде кінця! Я це знаю… Ґолем веде за собою жахливу свиту!

— Нагромадження схожих подій не є чимсь надприроднім, — заперечив Гіллель, підходячи до вікна: унизу виднілася ятка лахмітника. — Коли віє весняний вітер, оживають корені — і цілющі, і отруйні…

Цвак весело мені підморгнув, киваючи головою на Гїлеля, і прошепотів:

— Якби рабин захотів, він міг би розказати такі речі, від яких волосся сторч стане.

Шемай обернувся.

— Я не рабин, хоча й маю право на цей титул. Я лише нікчемний архіваріус у єврейській ратуші, веду реєстр мертвих та живих.

Прихований сенс начеб крився у його словах. Навіть лялькар, здавалося, підсвідомо це відчув, бо притих. Якийсь час усі мовчали.

— Послухайте-но, раббі… о, вибачте, я хотів сказати «пане Гіллель», — за хвилю знову озвався Цвак, і його голос звучав нарочито поважно. — Давно хотів Вас запитати. Не мусите відповідати, якщо… не хочете чи не маєте на те права…

Шемай підійшов до столу, покрутив у руках келиха. Він не пив. Можливо, єврейський звичай забороняв йому це.

— Сміливо запитуйте, пане Цвак.

— Чи знаєте Ви щось про єврейське таємне вчення — каббалу, Гіллелю?

— Небагато.

— Я чув, ніби існує писання, з якого можна навчитися каббали… Зохар…

— Так, Зохар — Книга Сяяння…

— Ось бачте! — не стримався Цвак. — Хіба це не кричуща несправедливість, що писання, яке, ймовірно, містить ключі до розуміння Біблії та блаженства…

— Лише декілька ключів, — урвав його Гіллель.

— Гаразд, хай кілька! Отже, цей фоліант через свою величезну цінність та унікальність доступний лише багатим? Він існує в єдиному екземплярі, до того ж, я чув, зберігається у Лондонському музеї, чи не так? Та й написаний халдейською, арамійською, гебрейською чи ще хтозна якою мовою… Хіба мав я коли-небудь у своєму житті нагоду вивчити ці мови чи потрапити до Лондона?!

— А ви справді палко прагнули цього? — запитав Гіллель ледь глузливо.

— Чесно кажучи — ні, — зніяковіло зізнався Цвак.

— То нічого обурюватися, — сухо зауважив Гіллель. — Хто не прагне спостигнути дух кожним атомом свого єства, тому не дано прозирнути в таїни Господа.

«Усе ж має існувати книга не з кількома, а з усіма ключами до розгадки таємниць іншого світу», — майнуло мені в голові; рукою я механічно теребив у кишені паґада. Та не встиг я сформулювати запитання, як Цвак уже запитав.

Уста Гіллеля склалися в усмішку сфінкса:

— На кожне запитання людини відразу є відповідь, якщо воно поставлене її духом…

— Розумієте, що він має на увазі? — звернувся до