Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 7.2

АВА

Печери справді дивовижні. Наче великі бульбашки, що переходять одна в одну. А ще невеликі водоспади. Найбільший з них падає у невелику чашу з того ж вапняка, з якого складаються місцеві гори. Бірюзова вода у білій чаші виглядає справді чудово. Якби не осінь, я б захотіла скупатися.

- Просто неймовірно, - кажу, звертаючись до Міргана. – Це місце досить близько від замку. Тут часто бувають люди?

- Ні, – він усміхається, мабуть, вгадуючи мої бажання, – на протилежному схилі пагорбу є священне джерело. Туди досить часто приходять. А до водоспаду місцеві відносяться з осторогою. Вважається, що це купальня стародавньої богині, і вона може розгніватись на тих, хто зазіхне на її володіння.

- Он як?

- Так. Розповідають історії про юнака, який прийшов сюди освіжитися і побачив богиню, що купалася в чаші. Розгнівана Богиня плеснула йому очі водою і він осліп. Проте дехто каже, що осліп він від краси… а хтось, що навпаки – від жаху. Богиня могла обернутися будь-якою своєю подобою.

- Ви, очевидно, не з тих, хто боїться…

Мірган усміхається.

- В дитинстві я навіть ночував в цих печерах. Батько з людьми знайшов мене лише наступного ранку. Тож місцеві вважають, що Богиня мені благоволить. Адже могла й забрати у свої підземні володіння .

- Я так розумію, ви були дуже гарним малюком, - усміхаюся. - Інакше б такого бажання у Богині не могло б виникнути.

- Мабуть, що так …

Могло б і пізніше. Мірган дуже гарний – тоді, при першому знайомстві, я не звернула на це увагу. А тепер дивуюся тій невідомій красуні, Іргіс. Мабуть, кожен з нас знаходить собі того, хто для нього недосяжний. Цікаво, хто ж є її мрією. Цілком можливо, що той, кому не потрібна вона сама.

- Якщо піднятися вище по схилу – можна буде побачити частину виноградників. Заїхати туди сьогодні ми вже не встигнемо, але подивитися згори – цілком.

- Давайте, - погоджуюсь. Мабуть, немає такого місця в горах, куди б я відмовилась вилізти.

- Але коней доведеться залишити тут, - попереджає Мірган. – Втім, я не подумав. Ви в цьому вбранні теж не зможете піднятися, там досить крута стежка. Пробачте, я захопився.  – видно, що справді шкодує. – Ви така зручна компанія, що я забуваю…

- …що я жінка? – незручне питання. – Не переймайтеся, я зможу піднятися.

Розв’язую пояс спідниці, яку зазвичай ношу у такі походи. То наш з Грейс винахід ще з підліткових років. Спідниця огортає стан двічі, тому не впадає в око, що це просто тканина, пришита до пояса. А під нею на мені, звичайно ж, штани. Про всяк випадок, так в лісі надійніше. Та й в дорозі не зайве.

- Думаю, залишу це тут разом з кіньми.

- Гм, що ж. Так, думаю, дійсно буде легше. – Мірган здивовано хитає головою. Його вражає така нежіноча поведінка? Багатьох чоловіків це навіть  обурило б, думаю. Мого батька точно.

Ми підіймаємось вузькою стежкою, продираючись крізь пагони шипшини й ожини. Дорогою трапляються вічнозелені кущі іглиці, чиє листя, наче луска вкриває покручені стебла. Вдома ця рослина трапляється зрідка і в мене сверблять руки прихопити кілька стебел з собою, але мабуть, не варто шокувати батька моєї дитини ще більше. Ще б я бажала гарної квітки, а то …Тут хіба лікар Хольстейн оцінив би. Тай не варто дражнити мешканців Лейвудського замку. Й так чужа, а якщо ще й зілля отруйне в замок притягну…

Коли стежка стає занадто крутою, Мірган зупиняється і пропускає мене вперед. Щоб впіймати, якщо я раптом послизнусь –пояснює. Оскільки його самого я впіймати у будь-якому разі не зможу, погоджуюсь. Так безпечніше – принаймі, не зіб’є мене з ніг, раптом що.

Крутий підйом вартує того виду, що відкривається з вершини. Навсебіч тягнуться сині схили гір, ніби спини величезних тварин покриті густим лісом, а в низині видно жовто-гарячі і багряні плями виноградників. Видно здалеку й замок, й дорогу до нього, що звивається між пагорбів. Осінь приходить у ці долини пізніше, вдома в нас вже зовсім не лишилось жовтого листя. Мірган розповідає, де що знаходиться. Виявляється, не всі виноградники належать Лейвуду – не менше ніж третина з того, що видно – сусідські володіння.

- Дуже красиві місця, - кажу з щирим захватом. Мене вражає, що все це Мірган вирішив віддати Рею. – Просто шкодуєш, що немає крил, щоб оглянути все це згори.

Мірган дивиться незрозумілим поглядом.

- Гадаю, найкраще володіти цим тому, хто здатний це оцінити. Багато хто в першу чергу порахував би дохід.

- Ну… можливо, якщо жити в іншому місці, і отримувати тільки дохід… то краса не хвилює. Ви питали мене нещодавно… Чи хотіла би я жити в місті.

- І..?

- Коли я стою тут, на вершині. Мені здається, що я володію світом, і немає нічого кращого за те, що я бачу перед собою.

Мені здається, що я вся наповнена повітрям і світлом, що я вся – очі, під голубим куполом неба, який перевернутою чашею вкриває світ…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍