Налія Шепель - Щоденник Яти Ольше. Том 1, Налія Шепель

бутерброд. І як в нього вийшло непомітно до мене підійти? Навіть сніг під ногами не хруснув, не кажучи про запах. – А ще є?

- Кров більше не потрібна?

- Ні. Їжа. М'ясо.

- Там, у кошику ще один лежить.

- Давай.

Вампір проковтнув їжу миттєво й, переконавшись, що ні крихти не залишилося, зник у лісі.

13.02.157р.

Дикий Ліс

Сьогодні був рівно місяць, як наші з Террі шляхи розійшлися. Я писала йому щодня, але складала листи в скриньку, не маючи нагоди їх відправити. Мені його не вистачало, адже він став моїм першим другом в обох світах. А ще сьогодні, з кошиком повної їжі, я їхала до руїн. Коли як не тринадцятого числа спробувати налагодити контакт із розумним немерцем?

Залишивши Діра сама з важким кошиком полізла у склеп.

- Тук-тук. Є хто живий? Чи неживий?

Тільки-но поставила кошик на вівтар, як захотілося заверещати, так, як за спиною відчула чиюсь присутність. Пересувався вампір безшумно навіть для вуха, але не носа. Запах цвілі все ще йшов від нього.

- Ось принесла. Пригощайся.

Та вампіру моє запрошення було не потрібне, уже уплітав смажену ковбасу за обидві щоки, й здавалося, ковтав, майже не жуючи.

- Як смачно. Давно такого не їв.

- Давно це скільки? - Запитала я, простягаю фляжку з узваром.

- Не пам'ятаю. Ще до сну.

Вампір, вгамувавши перший голод, став, їсти більш обережно, ретельно пережовуючи.

- Дивись, з довгого голоду, переїдати шкідливо.

- Я їв. Нещодавно.

- Мій бутерброд?

- Його теж.

Я насторожилася й про всяк випадок почала частково покриватися лускою.

- Кролів багато. Але сире м'ясо не смачне, – продовжив вампір.

Трохи заспокоївшись, почала розглядати співрозмовника. Біле волосся, що розсипалося по спині, діставало, напевно, колін. Шкіра мала трохи сіруватий відтінок і виглядала пергаментною. Очі червоні. Гострі зуби та пазурі. Сам високий, приблизно як Террі, але худий, що скелет можна вивчати. Весь закутаний в обшарпану тканину, невизначеного кольору. Як не мерзне?

- Чого тобі? - Запитав він, помітивши мою зацікавленість.

- Думаю, як тобі не холодно?

- Холодно?.. Так, часом стає дуже холодно. Та зараз мені тепло.

І як це розуміти?

- Як тебе звати? - Вирішила продовжити розмову. - Я Ятаар Ольше.

- Вальдегор Та... Ка... Не пам'ятаю як далі.

Від усвідомлення цього він розлютився, навіть шматок каменю від вівтаря відламав.

- Ти мене не боїшся. Чому?

Замість відповіді я повністю вкрилася лускою. При цьому випустивши хвіст та крила. У новому одязі, зшитому спеціально, це можна було зробити без втрат.

- Ти дракон! Ось чому твоя кров на мене так подіяла!

- Як так?

- Я тепер не боюсь сонячного світла. Можу, їсти звичайну їжу. Не втрачаю контролю над собою від запаху крові. До того ж, я знову почав відчувати холод, тепло.

- Але ж її була зовсім крихітка.

- Схоже, цього вистачило для змін.

- А це так на кожного вампіра буде діяти?

- Не знаю, але на Вищих точно.

- А ти знаємо вищий?

- Так. Був. Але після того, як спробував твоєї крові й сам не знаю хто я.

- А як тут опинився?

- Не пам'ятаю. Я прокинувся в цьому склепі від чиєїсь магії.

Я навіть здогадуюсь, чия це була магія. Я тоді якраз зняла печатку-захист з домівки.

- Приходь завтра після полудня до будинку. Пригощу ще їжею.

- Прийду, - погодився вампір й знову зник чорним туманом.

14.02.157р.

Дикий Ліс

- Забери свого фамільяра! - попросив вампір, сидячи на дереві.

- Якого свого фамільяра? - запитала я з сусідній гілці дуба, куди нас загнав здоровенний вовк.

- Та ось його, - відповіла той, та вказав на звіра.

- Це не моє… - й заткнулась. Щось знайоме було у вовку. Темно-коричневе хутро, пісочні підпалини на лапах, хвості та грудці. І запах. - Самідір?

Звір перестав скалитись й дружно замахав хвостом.

Так! Так! Так ось якого коня мені підсунув ельфятишка. Фамільяра! Але ж це здорово? Мабуть.

Обережно спустившись, я підійшла до екс-коня і погладила його.

- І як тепер на тобі їздити? Куди сідло кріпити? - Запитала я у хвостатого, а сама прикинула розміри вовка. Якщо трохи підігнути ноги, то той у такій подобі, запросто міг замінити коня. А ще його зараз буде легше між Лісом та містом переміщати. Тягти коня по драбині, те ще задоволення.

Ляск, й ось переді мною стоїть мій шоколадний скакун. Тим часом Вальдегор ризикнув залишити гілку, але чергове перетворення фамільяра на вовка не дозволило йому спуститися.

Як зручно.

- Самідір! - Спробувала заспокоїти звірюгу, коли зрозуміла, що для мене небезпеки немає. - Це наш гість. А з гостями належить бути чемними.

Дір уважно подивився мені у вічі, лизнув щоку й побіг до будиночку.

- Можеш спускатись.

- Ти не казала, що маєш імперського фамільяра.

- Сама не знала.

- Як не знала? Тобі коли його продавали не сказали?

- А я його й не купувала. По дорозі знайшла. Нічийного. Мені потрібен був кінь, й порадили взяти до себе.

- Неймовірно. Той хто тобі його порадив, мабуть, трохи схиблений.

- Друзів ображати не дозволю.

- Я не хотів образити. Просто здивований. Хто в цьому світі не впізнав імперського фамільярна драконів?

- Ельф.

- Ельф?!!! Цікаво, а скільки йому років? Мабуть ще дитина.

- Та ні, дорослий. Дев’ятнадцять виконалась в минулому році.

- Ельфи ж безсмертні, тому дев’ятнадцять не так вже й багато.

- Сказав той, хто навряд чи набагато старший.

- Десь так. Тобто інші зовнішності ти ще не бачила? – повернувшись до обговорення фамільяра запитав вампір.

- А будуть ще?

- Будуть. Їх десь сім.

- І чим мені його тепер годувати? - це питання було адресоване швидше самій собі, ніж гостеві.

***

З того самого дня Гор, так скоротили ім'я вампіра, став частим гостем у нашому домі. А незабаром він й зовсім переїхав жити, бо ночувати в снігу, навіть у новому одязі, стало неможливим, через нормалізовану чутливість до температури.

27.02.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні Вальдегор вперше ризикнув пройти через портал у Маг-Рівік. Майже за два тижні регулярного харчування вампір набрав у вазі та більше не був схожий на скелет в одязі. Довге волосся він погодився зістригти, тепер біла коса звисала трохи нижче лопаток. Червоні очі