Левасер Де Боплан - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

власник бару “Чорний мустанг”. “Коротунчик” — черговий жарт Стіва. Він часто добирав своїм клієнтам прізвиська, які явно контрастували їхнім звичкам і зовнішності. Спочатку така фамільярність видалася відвідувачам дивною і образливою, але потім усі зрозуміли, що таки Стів непоганий чолов’яга. І вся справа в його манерах, яких він нахапався по той бік океану, де прожив 10 років, шукаючи щастя.

— Здрастуй, Худенький! — у тон барменові озвався Боб. — Не бачив Пайла?

— Ні, ще не приходив. Тобі, як завжди, “танкард”? Якщо треба щось передати — залиш…

— Ні, я зачекаю…

Боб потяг до себе високий кухоль, і Стів зразу ж тернув серветкою по сліду.

Про зустріч було домовлено заздалегідь. Пайл працював там, звідкіля довелося піти Бобу, — в бюро Мейєрса. Приятелями вони ніколи не були. Їх єднало хіба що почуття належності до однієї породи. Такі стосунки, як правило, виникають у професійних угрупованнях, членам яких доводиться ризикувати. У каскадерів, поліцейських, гангстерів.

Боб просив Пайла зібрати інформацію про лікаря Арчібальда Неша. Вичерпну. Щоб достеменно знати, що він за один. Чим дихає. І чого хоче. Бо в безкорисливість медично-спортивної практики Неша Боб вірив приблизно так, як стара повія в непорочне зачаття.

Пайл прийшов у домовлений час.

— Ну що? — нетерпляче запитав Боб.

— Цікава штучка — цей твій приятель. У його життєписі я не виявив бодай маленької плями. Сама добропорядність, — Пайл сьорбнув пива. — 3 досить заможної родини. Батько теж лікар. Має широку практику. Серед клієнтів багато відомих людей. Арчібальд одержав медичну освіту в Лідсі. Ще в університеті захопився нефармацевтичними засобами лікування. Знаєш, різні там трави, приправи, рецепти старих знахарів. Стажуватися він їздив до Австралії, мабуть, щоб запозичити медичні таємниці аборигенів. Потім недовга практика в Англії і поїздка від ЮНЕСКО до Латинської Америки. Три роки просидів у глухому бразільському штаті. Звідти перебрався до Еквадору. До Англії повернувся недавно. Жодної “компри”.

— Він що, так ніде й не практикує?

— Щоб завести власну клієнтуру, в нього було мало часу. Медичним установам своїх послуг теж не пропонував. Поки що єдине, чим він займається, — ваша команда. Клуб що, добре платить йому?

— Платить… Це — все?

— Бачу, ти чекав більшого.

— Я не вірю в безгрішність. У кожної людини є, що приховувати. В нього повинно щось бути… Чорт побери.

Крихітка Боб підвищив голос, але зразу ж схаменувся. Втім, він не привернув нічиєї уваги. Пайл допив пиво, витяг із внутрішньої кишені піджака складені вдвоє аркуші тонкого паперу.

— Хоч ти й невдоволений, але більшого немає.

“Є! — подумки заперечив Боб. — Треба тільки гарненько понишпорити. А якщо це справді безгрішність? Значить, думає її подорожче продати. Як та розважлива дівиця на виданні. Все одно без гріха не обійдеться. Що ж, доведеться самому копнути”.

VII

Отож знову виграли. Я, певно, щиро здивувався б, якби ми програли.

Виграші. Вони стали ніби запрограмованими. Вкотре ловлю себе на думці, що звик до перемог. Команда лишалася тією ж. Методики тренувань я не міняв. Звідкіля цей стрибок? Невже народилася нова якість? Дурниці. Тільки дилетант може розраховувати на стабільний успіх там, де ще вчора не було жодних його ознак.

“Айстра” була предметом моїх постійних роздумів. Тепер до неї додався ще й Неш, який виринув на спортивному небосхилі невідомо звідкіля. Не віриться, що Неш випадково прибився до команди у скрутний, майже катастрофічний для неї момент. Хто він, ангел-рятівник? Чому не висуває ніяких умов? Що йому треба?

Я присунув телефон і набрав номер.

— Кріс? Здрастуй, друже! Мортон. Чи не могли б ми зустрітися? Коли тобі буде зручно. Давай повечеряємо. Гаразд. Завтра я чекаю…

Крістофер був пунктуальний, як завжди. За кілька хвилин до обумовленого часу його непримітний “олдсмобіл” завернув на стоянку, яку було видно з мого вікна.

Я не можу уявити сил, спроможних перешкодити Крістоферові вчасно з’являтися там, де цього вимагали справи. Мені навіть здається, що він і зі старою каргою-смертю заздалегідь обумовить зустріч і ляже в домовину в точно визначений час.

— А ти непогано влаштувався, старий, — кинув Крістофер, проходячи з передпокою до вітальні, де чекав скромний, проте вміло накритий стіл.

Я доклав до нього всіх своїх парубоцьких зусиль.

— Щось у тебе тут надто охайно для самітника. Ну, зізнавайся, бувають жіночки? Чи то пак, жіночка. Бо коли вчащають багато і різпі, то безладдя стає ще більше, ніж зовсім без них.

— Невже ти гадаєш, що я годен тільки на те, щоб горлати на своїх шибайголів?

— До чого й веду… Ну то вже твоя справа…

— Що питимеш?

— Як завжди — трішки віски й багато содової.

Сьорбаючи цей скорше прохолодний, ніж алкогольний напій, ми поговорили про енергетичну кризу, нові автомобілі, моральний занепад, останню роль Шарлотти Лоуренс і про те, як стало важко робити гроші.

— У тебе якийсь клопіт, Філіппе? Не запросив же ти мене просто правити теревені?

— Крісе! Мене цікавить наш лікар — містер Арчібальд Неш. Власне, Неша лікарем команди не назвеш — його послуги ми не оплачуємо. Віп зголосився — хоч як це дико звучить — працювати в клубі на добровільних засадах. Ти пам’ятаєш, як ми йшли до середини сезону. Тепер, коли справи поліпшилися, є час з’ясувати, чого хоче Неш. Який він має зиск з того, що крутиться біля нас. Одне я бачу напевне — лікар він кваліфікований…

— По це ти й посилав Боба?

— Боба? Я не давав йому ніяких доручень…

Кріс, що саме вибирав сандвіч, підвів на мене проникливі очі:

— Недавно Боб зустрічався з одним моїм хлопцем. Ти ж знаєш, у нас як у патріархальній сім’ї — немає таємниць один від одного. Так от, масажист дуже цікавиться лікарем. Особливо його минулим.

— Виявляється, Боб геніально передбачив моє бажання…

— Його, вочевидь, не влаштувало наше досьє на Неша. І він вирішив доповнити його самотужки. Мої хлопці ледь не наскочили на нього в котеджі лікаря. Я наказував ще раз ретельно оглянути Нешеву оселю. Вважав, що Боб діє від тебе…

“З чого б це Боб так узявся за лікаря? Невже давня образа? Чи, може, цього разу Воб виявився кмітливішим за мене?”

— Ти що, Філіппе, навіть не натякав Бобові? — перепитав Крістофер. — Він робить свою справу?

— Поки що не знаю…

— То притисни його, — порадив Крістофер, встаючи із-за столу. — Мої хлопці встигли “клацнути” Крихітку біля котеджу.

VIII

Боб розплющив очі і глянув на годинник — за двадцять хвилин старий Зільберман відчинить свою аптеку. Боб чекав на нього вже майже дві години. Він навіть додому не