Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

5.2

 

***

– Як швидко стемніло, – обурилась я, розплющивши очі і виявивши, що все навколо заполонили сутінки.

Голос звучав донезмоги дивно, наче ми з ним були в різних кутках кімнати. Злякавшись, я спробувала скочити на ноги і виявила, що не в змозі підняти навіть рук.

Мене немов укутала важка товста ковдра, що сковувала не тільки рухи, а й біль. Не скажу, що відчуття були зовсім погані, але я хотіла б більше свободи. Та нащо себе обманювати – я б погодилася на будь-які муки, аби мати можливість перевернутися на бік і побачити що-небудь, окрім цвілої стелі та довгоногого павука, що колихався прямо над моїм обличчям.

З лихом пополам вдалося трохи повернути голову. Цього вистачило, щоб оцінити приміщення. Заґратоване віконце, чи то розмальовані, чи просто брудні стіни, грубий стілець поруч зі мною, купа якихось мішків… І очі. Невеликі темно-сині очі-ґудзики дивилися на мене, не кліпаючи. Спочатку я грішила на уяву, але вони, як на зло, не зникли в нікуди, як милосердно вчинили срібна пляма, сині щури і метелики з людськими обличчями.

– Це в’язниця? – Цього разу мій голос був майже знайомим.

Правду кажуть: чим менше ми маємо, тим вільніше почуваємось. Нарешті у мене був примарний шанс змінити життя на краще, і я тремтіла над ним, як квочка! Темниця, заклад для божевільних, хутір, де батрачили силоміць вивезені з міст Підлісся жебраки, – сирітка Тая всюди була як удома і звідусіль вибиралася, зберігши здоровий глузд і збільшивши запас монет у гаманці на поясі. Але тепер у неї є що втрачати. Трясця, я ненавиділа себе за слабкість, та не могла позбутися підлих думок на кшталт «За скільки нас продали?!» і «Вчена змія чи високородний гад?!», що заполонили голову.

– Майже вгадала, – реготнув хтось із сутінок. – Це лікарня. Державна, якщо ти ще не зрозуміла.

Безнадія, що поки лиш маячила навколо мене, почала згущуватися. Я занадто довго прожила серед бідняків, щоб точно знати, яка доля невдах у таких закладах.

– Все настільки погано? – голос слухався краще.

– Гірше нікуди, – визнав невидимий співрозмовник, упізнати якого я поки не зуміла. – Дощ…

– І?

– І щоб більше жодних заскоків, тітко! У мене повіз, а не лазарет! Через твої викрутаси я промок і захрип! Дві серебринки викинув на вітер! Ще раз так зробиш, і я тебе…

Нарешті знайомі інтонації! Я навіть розплакалася, не соромлячись ні синіх очей-намистинок, ні сріблястої плями, що повернулася.

– Тає? – запитала вона, нависнувши наді мною. – Чуєш мене?

– Навіть бачу, – визнала я. – Згинь, нечисте! Гей, Ведмедику, чому мені не можна й поворухнутися?

– Зараз скажу Мелі, що в тебе знову марення, – без злості огризнувся баронський синок. – Нехай вона розбирається, чому ти розмовляєш із совою.

Його нерівні кроки гулко простукали кам’яною підлогою. Напевно кам’яною. Мостини скрипіли б, хіба ні? Я намагалася зайняти думки чим завгодно, крім того, що відбувалося в моїй голові.

Хто з нас збожеволів? Може, це Артан втратив глузд, коли його кинули в катівню разом зі мною, і придумує небилиці, відмовляючись визнати реальність?

Я знову спробувала встати. Безуспішно, тільки обриси світлої плями стали чіткішими.

– Краще не крутись, ледащо, – дбайливо попередила вона. – У тебе роздроблена половина кісток. Там були якісь охоронні заклинання. На дверцятах карети нишпорки, якщо пам’ятаєш, про що я.

– Ферне! – уже нічому не дивуючись, здогадалася я. – Пухнастий який… Великий… Ах ти ж моя дрібното, зовсім дорослим став… Сильним. Витаєш тут як хмарка…

Різко відчинилися двері, вдарились у стіну.

– Артане, забери клітку, – командним тоном розпорядилася Мела. – Чи накрий її! Тає, зараз ти зможеш рухатися, але постарайся цього не робити. Арте, притримай її. Ів, слідкуй за ногами. Ну, почнемо… Гей, лікарю! – це адресувалося комусь за дверима. – У нас оплачені ще дві години! Несіть свого хворого в інше місце. Що?! Ми совість втратили? Я ж не кажу вам кинути його на вулиці, а тільки прошу помістити в сусіднє приміщення на якихось пів години. Так, усього пів години! Ні, ми не вимагатимемо назад сплачене! Дякую за розуміння, щоб вас!

– Що відбувається? – ризикнула запитати я, оскільки поняття «зцілення за пів години» і «оскаженіла чаклунка» злегка суперечили одне одному.

Мела сама казала: для магії емоції неприпустимі. Тоді вона зачаровувала лише будинок, а зараз йшлося, схоже, про мене.

– Не ворушись! – в унісон гаркнули чотири голоси.

Я подумки знизала плечима, не розуміючи цієї паніки. Болю не було, то чого боятись? Якщо я мала незабаром покинути лікарню, чому б не розім’ятися? Бачила я речі й гірші за кілька тріснутих ребер!

– Тітко, ти безнадійна, – з награним захопленням видихнув благородний учасник нашого зібрання і, обійшовши Мелу, опинився в полі мого зору. – Й не думай дурити, – попередив, кладучи руки мені на плечі. – Ти й так уже коштуєш як породистий кінь. Стільки грошей угробити на якусь голоту! – дивна річ, у його тоні не було жалю.

Тонкі пальці Ів вп’ялися мені в щиколотки. Плямка-Ферн майнув кудись убік.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍