Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Розділ 11. Стара вежа

Друга ніч у будиночку виявилася ще гіршою за попередню. Тоді я тільки підозрювала й уявляла, що за мною стежать, а тепер точно знала, що так воно й було. За кожним кущем я бачила біляве волосся шукачки, чи карі очі Вереса, які дивилися за мною надто пильно. 

Я ворочалася майже всю ніч і підхопилася на ноги з першими променями сонця. Чекати далі не було сенсу – я мусила розшукати той кабінет, про який обмовилася Меліса. Краще вже спати там, під запилюженим столом, ніж у цьому будиночку з примітивним замком та наглядом з усіх можливих боків. 

Сонця я не бачила: його затуляли важкі й низькі хмари, які могли пролитися черговим дощем будь-якої миті; і, здавалося, погода не стала б кращою і за тиждень. У вихідний день корпус менталістики виглядав ще більш закинуто, ніж зазвичай: двері були причинені на засув, який мені довелося підіймати обома руками, і жоден кристал всередині ані горів, ані відзивався на доторки магії. 

Я пройшла повз величезну стопу Кассандри до звивистих сходів, засипаних листям, і подивилася вгору. Три поверхи будівлі зсередини видавалися набагато більшими, наче на факультет були накладені якісь просторові чари. 

Сходи звивалися й губилися десь під стелею, під пожовклим мармуром і підточеними часом дерев’яними балками. 

Шлях до вежі зайняв, втім, не так багато часу, як я очікувала, та що вище я підіймалася вгору, то засміченішим, закинутішим виглядав факультет. Я проминула з десяток авдиторій, і деякі з них просто стояли зачинені, а деякі для міцності ще й заколотили дошками.

Після п’яти прольотів, вже майже біля дверей до вежі, я на кілька митей зупинилася, аби перевести подих, і притулилася лобом до холодного вікна. З третього поверху відкривався вид на подвір’я, кілька дубів і кладовище. 

…а на ньому хтось був.

 Щойно я помітила маленьку фігурку за парканом, я прилипла носом до скла, намагаючись розгледіти її. Світанок суботи, навряд чи студенти-некроманти аж так жадали знань, аби вчитися у вихідний. Впізнати Астіра Нозері виявилося нескладно: він був одягнений у той самий одяг, що й на вчорашній Ярошевій вечері. 

– Що ж ти там робиш… – пробурмотіла я, намагаючись не надихувати на вікні плям. Нозері тим часом змахнув руками, піднімаючи у повітря лопату, а тоді попрямував до куточка кладовища. 

Там стояли два горби, порослі мохом – їх я також запримітила вчора. Нозері, не замислюючись, встромив лопату у перший з них і почав копати. Він рухався методично, без зайвого поспіху чи манірності – наче займався давно звичною справою. 

Всього за кілька хвилин він зупинився, а перед ним вже була розкопана немала яма. Некромант нахилився і відкрив кришку труни, що лежала під землею. 

А в наступну мить він різко випрямився і перевів погляд на факультет менталістики, і вгору – саме на те вікно, з якого на нього визирала я. 

Я зробила крок в сторону швидше, ніж встигла збагнути, що відбувається, й тільки коли притиснулася спиною до холодної стіни, перевела подих. 

Як він зрозумів, що я була тут?..

Коли за кілька хвилин я наважилася знову визирнути у вікно, біля розкопаної могили вже нікого не було. 

***

Сходи, що підіймалися у самій вежі, виглядали вже не просто старими, а ще й ненадійними: вони були дерев’яні, злегка вологі та дуже скрипучі, але я однаково на них ступила й обережно прокралася нагору. 

Якщо там й справді є кабінет, кілька артефактів тепла зроблять свою справу, і про зайву вологу можна буде забути. Нехай забиратися на вежу довго, але це змусить решту людей двічі подумати, чи справді вони хочуть мене бачити. 

Вежа була зовсім невелика, тож нагорі ховалася всього одна кімната, двері до якої стояли напівпрочинені. Я обережно штовхнула їх і ступила всередину. 

…це таки справді був кабінет. 

Щонайменше, він мав бути десь тут, під завалами листів, паперів, книг, розірваних мап і записів. Сміття лежало на підлозі кучугурами, які ніхто, окрім вітру, не чіпав вже, певно, десятиліттями. 

Щойно я зайшла всередину й обережно причинила за собою двері, на повну саме собою розчахнулося вікно, заносячи всередину порив крижаного вітру й кілька крапель дощу. Знову. 

Мене перетрусило, і я ледь стримала безсиле гарчання. Та скільки ж вже можна цього холоду, і дощу! Ще й металевий нашийник швидко ставав морозним, і холод не зникав навіть тоді, коли я ховалася за стінами академії. 

Я повільно обійшла кабінет – там, де могла взагалі ступити без страху провалитися у кучугури чужих записів. Зовсім невеликий – навіть менший, ніж я очікувала спершу; для того, щоб пройти з кутка у куток, потрібно зробити всього шість великих кроків. 

У кутку я знайшла перекинуте й пусте сміттєве відро і поставила його на стіл. Що ж, я недарма сказала вчора, що вмію прибирати, пора й справді за це братися. 

Перш за все перевірила чари на кошику – вони зносилися, але ще працювали; тож я почала швиденько викидати усе сміття, що тільки траплялося під руку, до нього, і з задоволенням спостерігала, як воно розчиняється, не долітаючи до денця. 

З пустими листками й чужими домашніми завданнями я не морочилася й викидала одразу; роботи виявилося багато, та коли сонце почало хилитися до полудня, я почала в деяких місцях навіть бачити підлогу – з приємного, хоч і затертого горіхового дерева. Але потім сміття закінчилося, і настав час перейти до розкиданих книг, і тут я заколивалася. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍