Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

4.3

 

– Що тобі треба?

– А… М-м-м…

Здається, незнайомець злякався набагато більше, ніж вона сама.

Може, йому веліли спостерігати і не потрапляти на очі? Хоча… Таке стеження сліпий помітить!

– Стоп, почнемо спочатку. – Лін потягнула його вбік. – Ти мене розумієш?

Ствердно кивнув. Ну, вже щось.

– Ти знаєш, хто я?

Знову кивок. Чи він тільки це і вміє?

– Як тебе звати?

Гартонець примружився, його смагляве обличчя потемніло ще більше. До речі, гарний хлопець, ба більше – дуже вродливий! Шкода, чи то німий, чи то божевільний. З іншого боку, раптом йому заборонили називати ім’я?

– Гаразд, можеш не відповідати на останнє запитання. Ти давно за мною ходиш?

Так.

– Ти гартонець?

Ні.

– Тебе послав імператор?

Невизначений рух плечима.

– Ти веллієць?

Ні.

– Цікаво. – Невже в гру вступив хтось невідомий? – Ти місцевий?

Ні.

– Ти німий?

У незнайомця на подив багата міміка, але скасувати питання й поставити наступне Лін не встигла. Він бухнувся на коліна, схопив поділ її безглуздого плаща, спробував поцілувати оздоблення і вимовив:

– Вибачте, принцесо. Я недостойний, – його голос був сповнений відчаю. – Я прийму покарання, принцесо. Прошу вас, не… не скаржтеся вчителю.

Лін у німому подиві дивилася на свого другого хранителя і намагалася збагнути, що говорять у таких випадках. Однак на думку не спало нічого, крім наказового:

– Швидко вставай, поки ніхто не звернув уваги!

***

Кімнати, відведені для імператорської сім’ї, знайшлись досить легко. Житлові приміщення розташовувалися трохи в стороні від самого храму, і більшість прибулих уже розмістилися. Самі будівлі були схожі на сільські хатинки: дерев’яні, криті чимось на кшталт очерету, поруч – кабінка для зручностей, і біля кожного – колодязь. Навіть потрібний дім довго шукати не довелося – на його ґанку дрімав Марк.

Почувши кроки, він підняв голову і радісно усміхнувся:

– А, принцесо! До тебе тут імператор заходив. Дуже засмутився, що не застав!

– Сподіваюсь, ти його втішив? – огризнулася Лін, все ще обурюючись через спектакль, влаштований другим охоронцем.

– Ні, таких подвигів від мене не вимагалося. Він, до речі, просив… тобто наказував передати… Почекай, зараз згадаю дослівно… Ага, слухай: «Останнє слово залишиться за мною, хоч я не видам ні звуку. Подивимося, чи зможе вона… тобто ти… посміхатися завтра». Тобі це про щось говорить?

– Тільки про те, що все погано пахне. Але ми і раніше це знали, еге ж? Не будемо про сумне. Познайомся, це Каріман, твій колега. Карімане, це Маркан. Сподіваюся, ви поладите. До речі, у тебе є зменшувальне ім’я?

– Навіщо, принцесо?

– Мене ж вона чомусь називає Марком. – Гвардієць повернувся до допитливого новачка. – Раджу згадувати швидше, а то наша принцеса така вигадлива, – мрійливим голосом продовжив він, – обізве, й моргнути не встигнеш. Така витівниця…

– Марку, на два слова. – Лін відійшла вбік. – Що трапилось? Імператор тобі погрожував?

– Чого б це? – запитав Марк, відводячи погляд.

– Марку, будь ласка, – дівчина спробувала зазирнути йому в очі, – скажи, в чому проблема?

– А чому ти вирішила, ніби сталося щось варте уваги?

– Послухай, ми знайомі не з дуже давно, – вона старанно підбирала слова, – але я помітила, що в присутності імператора ти поводишся трохи… по-іншому. Я, звичайно, все розумію, але наступного разу просто відішлю тебе по протоптаному маршруту.

– Це туди, куди я думаю?

– Ти про це думаєш постійно, тому адресою не помилишся.

Марк похитав головою в удаваному несхваленні.

– У-у-у, крихітко, а ти жорстока.

– Я ніяка. Помізкуй трохи, і зрозумієш, про що я.

– Ні, мізкувати – заняття не для справжнього солдата. Краще я загляну ввечері, а ти мені все розкажеш, – він хитро підморгнув, – або й покажеш, якщо я буду досить милим…

– Знаєш, Марку, я починаю підозрювати, що тебе дістав аж ніяк не імператор. – Лін трохи засмутилася. – Скажи, чим тебе образила саме я?

– Ну, Лін, невже я не можу пофліртувати з привабливою дівчиною? – насмішкувато почав він.

– Ну, Марку, – в тон йому продовжила вона, – якби тут була дівчина з іншою зовнішністю, я, мабуть, повірила б.

– Вибач, – тепер гвардієць був абсолютно серйозний. – Не думав, що ти так все сприймеш. – Він мило усміхнувся. – А старий пихатий козел лише нагадав, що жити ми будемо недовго й нещасливо, хоча помремо в один день.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍