Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

— Замолоду я був знайомий з Чочіа,— сказав Туташхіа.— Ми з ним майже однолітки.

Загледівши Астіона, що наближався до гостей, Іалканідзе підвівся:

— Подивлюсь я, що там робиться, і повернусь.

Бікентій спустився в кухню й звелів кухареві Закарію, як йому, Закарію, відповідати, коли Бікентій заговорить з ним при Астіоні. Кухар не зразу второпав, чого від нього хочуть, а потім завчив свою роль, тричі повторив хазяїнові. Заспокоєний Іалканідзе пішов у залу до гостей і, побажавши їм доброго здоров’я, спитав, що подати їм на вечерю. Захопивши з собою Астіона, вернувся в кухню.

— Давай піднос, Астіоне! — загадав Іалканідзе, підходячи до плити, знімаючи накривки з казанів, куштуючи й нюхаючи.

Закарій щось робив у кутку, але, побачивши хазяїна, сполоснув руки, підійшов і спитав:

— Що пани замовили?

Іалканідзе сказав і, коли вернувся Астіон з підносом, спитав кухаря:

— Той, що обличчям сюди сидить,— Дата Туташхіа?

— Хіба я знаю, як він там сів, мені звідси не видно,— відповів, як було домовлено, кухар.— Одхилися трошки, дай гляну.

Астіон зблід і завмер з підносом у руках. Іалканідзе краєчком ока спіймав це, але удав, що нічого не помітив.

— Дата Туташхіа — той, що голений, а Бодго Квалтава — з цапиною борідкою,— сказав Закарій і пішов до своєї роботи.

— Хочеться мені знати, як це вони й досі на волі гуляють? — мовив Іалканідзе.

Астіон уже отямився й розставляв на підносі тарілки з вечерею.

— Прислужуй гарно, щоб комар носа не підточив. Дуже мені хочеться з ними зв’язуватися... Астіоне, принеси вина, з маленького барильця набери александреулі. А вечерю Закарій подасть. Та швидше!

Астіонові думки, очевидно, метались як у лихоманці,— щоб узяти отруту, треба непомітно вискочити з духану та ще встигнути всипати отруту у вино, а тут хазяїн — на тобі, сам усе влаштував. Він схопив два глеки з вузенькими шийками й метнувся з кухні так спритно й хутко, як наймоторніший слуга. Іалканідзе перечекав, поки Астіон вернеться в залу, й сказав Закарії:

— Ну, готовий піднос? Тепер бери, все інше візьмеш з буфета.

— Бікентію...— Кухар затнувся на секунду, але цікавість, мабуть, взяла гору, і він не стримався: — Богом заклинаю, то справді Дата Туташхіа?

Іалканідзе лиш покосився на нього і, вийшовши з кухні, сходами піднявся на балкон.

— Схоже, не минути війни,— сказав Туташхіа, відсовуючи газету й сідаючи на тахті.

Іалканідзе застиг біля вікна, вдивляючись у темряву.

— На тобі лиця немає, любий мій,— сказав Туташхіа схвильованому й занепокоєному Бікентію,— ти зустрів мене отим тугушевим «ті-ту», а тепер, бачу, мені самому доведеться тебе одкачувати.

— Ті-ту,— покірно згодився духанник.

Не здивування і не переляк змусили Бікентія просвистіти оте «ті-ту», коли на порозі його дому постав Туташхіа, який завжди тяг за собою небезпеку. Просто Бікентій мав таку пам’ять, він запам’ятовував людей через смішне. Цього разу він згадав Тугуші, який сидів разом з ним і з Датою. Тоді Бікентій був у в’язниці фельдшером, і якось увечері, коли вони гомоніли з Туташхіа, до нього прийшов Тугуші, в нього болів зуб. У зубній справі Бікентій нічого не петрав, та й інструменту в нього, звичайно, ніякого не було. Він тицьнув хворому пілюлю, щоб утамувати біль, але бідолаха невдовзі повернувся — біль не вгамовувався. Іалканідзе дав ще одну пілюлю, але Тугуші знов прийшов, і приходив через кожні десять хвилин, стогнучи й благаючи вирвати клятого зуба. У Бікентія були тільки старі затуплені кусачки, і він тицяв ними під носа бідоласі, пояснюючи, що цими щипцями не схопиш зламаного зуба, від якого лишилося саме коріння. А Тугуші стояв на своєму: вирвіть. Ніде не дінешся — Іалканідзе посадив Тугуші на табуретку, витер щипці об фартух і попросив Туташхіа:

— Іди, потримай йому голову, щоб не смикався, та не відпускай, поки не скажу. Міцно тримай!

Хворий роззявив рота. Туташхіа однією рукою затиснув його голову, другою — притис руки до грудей. Іалканідзе ніяк не міг ухопити щипцями пеньок. Коли він нарешті вхопив зламаного зуба й спробував розхитати корінь, Тугуші смикнувся, і щипці зіскочили.

— Міцніше тримай, що я тобі сказав!

— Тримаю, як іще міцніше?! Ти хочеш, щоб я його роздавив?

Туташхіа, схопивши Тугуші за скроні, так стиснув йому голову, що тому здалося: череп у нього лусне зараз, як горіх. Він тремтів і смикався, а в Іалканідзе нічого не виходило.

— Та чого ти там длубаєшся?.. Чоловік богу душу віддасть! — нетерпляче мовив Туташхіа.

— А тобі що, не в тебе ж болить! Він, сволота така, до ясен приріс, ніяк не зрушиш! Ти його тримай! Не відпускай!.. І щипці нікудишні, будь вони неладні! — Іалканідзе сплюнув і продовжував операцію.

Тугуші не витримав болю від того подвійного тиску й схопив Іалканідзе за руку. Саме тієї миті корінь зрушився, але щипці від поштовху спорснули, і хворий, відчувши, що його відпустили, зарепетував як на пупа:

— Ті-тууу!!![49]

Іалканідзе не встиг вивергнути третю чергу брудної лайки, як Туташхіа зблід, йому стало погано, коліна затремтіли... Відчувши волю, Тугуші кинувся геть з кімнати, а Туташхіа впав на його стілець.

— Вай! Оце тобі й розбійник, абраг, зроду такого не бачив! — збиткувався Іалканідзе.— Та ти й курки не заріжеш! — крутився він, приводячи до тями приятеля.

Відтоді минуло вже багато років, а Туташхіа любив згадувати ту оказію й розказував Й завжди докладно, цінуючи в ній подробиці. А Іалканідзе все мовчав, чекаючи повернення Астіона.

— Ти пам’ятаєш, який носюра був у Тугуші?! — не вгавав Дата.

Іалканідзе швидко відійшов од вікна — грюкнули двері, що вели до підвалу.

— А пам’ятаєш, як він причепився — рви та й годі?..— озвався Іалканідзе, але голос його звучав дивно, він зовсім не про те думав.

Гості вечеряли, час від часу поглядаючи на кухню,— вина й досі не несли.

Рипнули вхідні двері їдальні, і Астіон поставив на стіл глеки. Відчувалася лакейська звичка: він затримався біля прилавка, чи не звелять іще чого, але гості мовчали, і він вернувся в кухню.

Чочіа поналивав вина, цокнувся з товаришем і випив одним духом. Квалтава надпив менше половини й поставив піалу на стіл. Усього того німий не бачив — він щойно ввійшов у кухню, не зачинивши дверей.

Тримаючи перед собою газету, Іалканідзе бачив і гостей, і Астіона, що метушився коло дверей.