Валентин Лукіч Чемеріс - Сини змієногої богині

— Якби мені невтомного коня! Якби мені меча Із сонячної бронзи, Щоб вилітав, мов смерч, Із-за мого плеча, Щоб і сліпив, і сік, І не тупивсь нітрохи — Якби мені несхибного меча! Якби мені щита, Щоб ним від хмар прикриться, Щоб не боявся з ним ніколи ні чорта, Щоб стріли відбивав І навіть блискавиці — Якби мені невразного щита! Я брав би в жменю степ І засівав би сміхом, Перевернув би я Могилу вниз горбом. Я був би волі цар! Я був би справжнім скіфом!!! Я мав би все!!! Якби не був рабом…» …Скіфе, скіфе, поспішив ти трохи, Всмерть загнавши тисячне табуння, Бо коли Дніпро прорвав пороги, Він пробивсь не в море, а в майбутнє. І якби ти змучено не мчався Мертвими морями марев миру, Може б, ти приплив на чорній чайці У країну – вимріяну, милу. І змужніло зміг би ти збагнути, Що минуле заповзло під скали. Що ніхто не здожене Славути, Бо від нього і віки відстали. Ти обмив би мрію, ніби рану — Викохану рану та незгойну — І дивився, як даремну драму, На незгаслий слід гучного гону. І повикидав би з міха міфи, Що напхали їх туди елліни… Ой, мій скіфе, неспокійний скіфе, Пий степи, щоб воля не міліла. Михайло Чхан, із поеми «Світло Славутича» На бойовому коні, при мечі та луку

Багато чи мало прожив він у світі білому бога-сонця Гойтосіра, перш ніж каменем став – хто нам про те сьогодні повідає?

Каміння мертве, могили німі.

Але достеменно відомо, що все його земне життя – коротке чи довге, в кого як, хоч тоді, хоч тепер, – минуло на бойовому коні, при мечі та луку, бо служив він богові Арею. Тому завжди воював: або захищав від сусідів найбільше своє багатство – худобу, коней, овець та пастівники, а перш за все жінок своїх та дітей, або сам нападав на сусідів. Щоб у них захопити єдине їхнє багатство – худобу, коней, овець та пастівники. Так життя в кочовика й минуло: то на пастівниках від однієї кочівки до іншої, то в сутичках-набігах, то у війнах з прибульцями. І народ його був таким, недаремно ж він називався народом-воїном, народом Вершників з Луками.

Нема вже того народу, лише могили у степах лишилися – ой багато ж їх! І всі або розорані, або розкопані, здебільшого ще в сиву минувшину любителями скарбів жорстоко пограбовані. А де й сліду з могил уже не лишилося – невмолимий час, та ще коли він починає вимірюватися тисячоліттями. Особливо ж люди! Які тільки тим і зайняті, що грабують людей – і живих, і мертвих. Та ще