Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

— Та прошто шоколад,— сказав Лука.— А хто твоя бабушя?

— Вона мені прабаба, але я кажу на неї баба,— сказала Робін, тягнучи час, щоб згадати імена, які бачила на дверях, коли йшла до Риччі.— Седі.

— І де вона?

— Через двоє дверей у той бік,— сказала Робін і показала ліворуч. Вона сподівалася, що Лука не чує, як сильно в неї пересохло в роті.— Обіцяла мамі зайти, поки вона на відпочинку.

— Он як,— сказав Лука.— А куди мама поїхала?

— До Флоренції,— відчайдушно збрехала Робін.— Мистецтво любить.

— Он як,— повторив Лука.— А моя шім’я ж Неаполя походить. Правда, тату? — гукнув він через голову Робін до старого з роззявленим ротом, а тоді знову глянув на Робін.— Жнаєш, хто був мій штарий?

— Ні,— похитала головою Робін, тиснучи з себе усмішку.

— Штрипклубом володів,— повідомив Лука Риччі.— В штарі чаши він би вмить ж тебе труши жняв.

Робін спробувала засміятися, але не змогла, а Лука відверто насолоджувався її дискомфортом.

— О так. Таку дівчину, як ти, він би працювати вжяв. Гроші добрі, тільки іноді довелося б шмоктати татовим друзякам, ха-ха-ха.

Сміх у Луки був високий, жіночий. Робін не змогла приєднатися. Вона згадала Кару Вулфсон.

— Слухайте,— сказала вона, відчуваючи, як піт стікає по шиї,— мені вже час...

— Та не бійшя,— усміхнувся Лука, не зрушивши з місця,— я таким не займаюш.

— А чим ви займаєтеся? — спитала Робін, яка мало не попросила його відступити вбік, але не наважилася.

— Штрахування від нещашних випадків,— широко усміхнувся Лука.— А ти?

— А я няня в садочку,— відповіла Робін; ідею їй підказали малюнки на дверцятах шафи.

— Он як. Дітей любиш?

— Дуже люблю,— сказала Робін.

— Так,— кивнув Лука.— І я люблю. Сам шіштьох маю.

— Ого! — здивувалася Робін.— Шістьох!

— Так. І я не такий, як він,— сказав Лука, через голову Робін дивлячись на батька, який так і роззявляв рота.— Він нами не цікавившся, поки не повироштали. А я малих обожнюю.

— Ой, і я,— пристрасно погодилася Робін.

— Машина жіб’є, то, може, він поцікавитьшя, отаке в наш було дитиншство,— повідомив Лука.— Мого брата Марко й жбила, як мав дванадцять років.

— О ні,— ввічливо жахнулася Робін.

Лука грався з нею, видобуваючи правильні відповіді; обоє розуміли, що вона боїться і не попросить його відійти — боїться того, на що він здатен. Тепер його посмішку викликало її удаване співчуття до давньої аварії, в яку потрапив його брат Марко.

— Так, тато шидів ж Марко в лікарні три тижні пошпіль, поки його життя було в небежпеці,— сказав Лука.— Принаймні я так думаю, що він шидів там жаради Марко. Може, жаради медшештер. У штарі часи,— додав Лука, знову змірявши Робін поглядом,— вони ношили чорні панчохи.

Робін знову почула кроки й цього разу благала: «Тільки б сюди!» Цю молитву було почуто. За Лукою прочинилися двері, вдаривши його в спину. Повернулася клишонога білявка.

— Ой, вибачте, містере Риччі,— сказала вона, а Лука відступив убік.— Ой,— повторила вона, побачивши Робін.

— Він стогнав,— повторила вона, показавши на Гнійного в кріслі.— Вибачте, треба було... я подумала, йому зле чи шо...

І ніби по команді Гнійний Риччі застогнав — понад сумнів, заперечуючи її слова.

— Так-так, він так робить, коли щось хоче,— сказала нянечка.— Мабуть, уже готові до вбиральні, містере Риччі?

— Хай шере беж мене,— зі смішком сказав Лука Риччі.— Я йому тільки подарунок на четвер жаніс.

Робін уже вийшла, але, на свій жах, не пройшла і трьох кроків, як до неї приєднався Лука, легко її наздогнавши.

— Не будеш прощатишя з Шеді? — спитав він, коли проходили повз двері місіс Седі О’Кіф.

— Та вона заснула, сердешна, поки я в неї була,— сказала Робін.— Ще й так міцно.

Вони спустилися сходами. Лука тримався позаду Робін; вона відчувала його очі, ніби лазерні промені, у себе на шиї, ногах, сідницях.

За три хвилини (але здавалося, що минуло аж десять) спустилися на перший поверх. Алебастровий Ісус у натуральну величину сумно дивився на вбивцю і на самозванку, які йшли до дверей. Робін тільки поклала руку на клямку дверей, як Лука її зупинив:

— Зажди, Ванешо.

Робін обернулася. На шиї тремтів пульс.

— Треба ж випишатишя,— нагадав Лука та простягнув їй ручку.

— Ой, забула,— задихано захихотіла Робін.— Я ж казала... вперше тут.

Вона нахилилася над журналом. Просто під її першим підписом стояв підпис Луки: «лука риччі».

У колонці «Коментарі» він написав таке:

приніс йому цукерки до дня народження в четвер. Подаруйте вранці 25 липня

Робін розписалася нижче його підпису й розвернулася до дверей. Лука притримав їх для неї.

— Дуже дякую,— видихнула вона й вислизнула повз нього на свіже повітря.

— Тебе кудиш підвежти? — спитав Лука, спинившись на вершечку сходів.— У мене машина жа рогом. «Аштон-мартин».

— Ой ні, але дуже дякую,— відповіла Робін.— Я на зустріч з хлопцем.

— Тоді поводьшя чемно,— порадив Лука Риччі.— А як хочеш нечемно, то штережишя, ха-ха-ха.

— Так-так! — дико закивала Робін.— Ой, а вам гарно відпочити у Флориді!

Він помахав їй рукою і, насвистуючи, пішов геть. Робін рушила у протилежний бік. У голові паморочилося від полегшення. Вона ледве