Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

на цьому поверсі взагалі не було. Розуміючи, що тепер заявити, ніби вона загубилася, шукаючи Енід, не вийде, Робін піднялася на третій поверх.

Кілька кроків точно таким самим коридором — і Робін почула жіночий голос із сильним польським акцентом і негайно сховалася в алькові, де були раковина й шафа.

— Вам треба до вбиральні? Вам — треба — до — вбиральні — містере — Риччі?

У відповідь застогнали.

— Так? — уточнив жіночий голос.— Чи ні?

Знову застогнали.

— Ні? Як скажете...

Кроки наблизилися: доглядальниця зараз пройде повз альков. Робін сміливо виступила з нього й усміхнулася.

— Просто руки мила,— сказала вона до жінки, білявої і клишоногої. Та лише кивнула й пішла далі, маючи інші справи.

Щойно доглядальниця зникла, Робін пішла уперед коридором і зупинилася під дверима кімнати номер п’ятнадцять, на якій було написано «Містер Ніко Риччі».

Несвідомо затамувавши подих, Робін легенько постукала, а тоді штовхнула двері. Замку з того боку не було; двері легко прочинилися.

Маленька кімната дивилася на південь, і в ній було повно сонця. Доклали всіх зусиль, щоб тут було затишно: на стінах висіли акварелі, на одній з яких було зображено краєвид на Неаполітанську затоку. На коминковій полиці стояли фотографії рідних, а до дверцят шафи було пришпилено дитячі малюнки, один з яких мав підпис: «Дідусь, я і повітряний змій».

Старий пожилець сидів у кріслі під вікном, зігнувшись майже удвоє. Медсестра пішла хвилину тому, але він уже встиг задрімати. Робін тихенько причинила двері, навшпиньках підійшла до Риччі й сіла на вузьке ліжко, дивлячись на колишнього сутенера, власника порнобізнесу, розпорядника групового зґвалтування і вбивства.

Не було жодних сумнівів у тому, що персонал дбає про своїх підопічних. Сиве волосся і нігті Риччі були чисті, як і комір білої сорочки. В кімнаті було тепло, але на нього одягнули блакитний светр. На обвитій венами руці, що мляво лежала на бильці, блищав золотий перстень. Пальці так покрутило, що Робін засумнівалася, чи він досі здатний ними користуватися. Мабуть, мав інсульт — і це пояснює, чому він більше не розмовляє.

— Містере Риччі,— неголосно покликала Робін.

Він тихо пирхнув і повільно підвів голову. Величезні очі з обвислими повіками були не такі каламутні, як у Бетті Фуллер, але здавалися невиразними; очі й вуха в Риччі ніби виросли, в той час як усе інше зібгалося, і смаглява шкіра висіла брижами.

— Я прийшла поставити кілька питань,— сказала Робін.— Про жінку на ім’я Марго Бамборо.

Риччі дивився на неї, розтуливши рота. Чи він її чує? Чи розуміє? У величезних вухах не було видно слухового апарату. Найгучнішим звуком у кімнаті було калатання серця Робін.

— Ви пам’ятаєте Марго Бамборо? — спитала вона.

На її подив, Риччі видав тихий стогін. Це «так» чи «ні»?

— Пам’ятаєте? — спитала Робін.

Він знову застогнав.

— Вона зникла. Ви не знаєте...

У коридорі почулися кроки. Робін швидко підхопилася і розгладила після себе покривало.

«Боже, тільки б це не до нього».

Але Бог, вочевидь, не почув Робін Еллакотт. Кроки погучнішали, а тоді двері відчинилися, і на порозі постав дуже високий чоловік з обличчям, перекопаним шрамами від акне, і шишкуватою лисою головою, на яку, як сказав Барклей, ніби впало щось важке: Лука Риччі.

— Ти хто? — спитав він. Його голос був тихіший і тонший, ніж уявляла Робін, але все одно шия в неї пішла сиротами. На мить Робін охопив такий страх, що вона мало не провалила свій ретельно продуманий план відступу. Вона очікувала, що в найгіршому разі матиме справу з доглядальницею. Ніхто з Риччі не мав сьогодні прийти; вони бували тут тільки по неділях. І з усіх Риччі Робін найменше хотіла перестріти Луку.

— Ви його родич? — спитала Робін з північнолондонським акцентом.— Ой, слава Богу! Він так дивно стогне. Я прийшла до баби, почула, подумала, шо людині зле.

Стоячи в дверях, Лука оглянув Робін з голови до ніг.

— То він прошто так,— сказав він; виявилося, що Лука шепелявить.— Буває, шо штогне, але то прошто так, правда, тату? — голосно сказав він до старого, але той тільки глянув на старшого сина, і все.

Лука засміявся.

— Як тебе звати? — спитав він у Робін.

— Ванесса,— хутко відповіла.— Ванесса Джоне.

Вона зробила крок, сподіваючись, що Лука пропустить її, але той не зрушив з місця і тільки заусміхався ширше. Робін бачила, що він розуміє її бажання вийти, але не могла сказати, чому Лука не випускає її. Тішиться, що отак упіймав дівчину? Чи не повірив надуманій причині її перебування в кімнаті його батька? Робін відчувала, як пітніє під пахвами й під волоссям, і молилася, щоб кольорова крейда не потекла.

— Я тебе тут раніше не бачив,— сказав Лука.

— А я тут уперше,— змусила себе усміхнутися Робін.— Вони тут добре дбають про стареньких, правда?

— Так,— погодився Лука,— непогано. Я жажвичай приходжу по неділях, але ми шьогодні летимо до Флориди. Пропущу його день народження. Він, звітно, не знає, що в нього день народження — правда, тату? — звернувся він до батька, який так і сидів з роззявленим ротом і тупо дивився на сина.

Лука видобув з-піж піджака маленький пакунок і поклав його на комод біля дверей, не зсунувшись зі свого місця ні на крок.

— Ой, так гарно,— сказала Робін.

Вона відчувала, що пітніють груди, і Лука це точно побачить. У кімнаті було спекотно, мов у теплиці. Робін не була знайома з Лукою, але добре знала, який він. Здатність до насильства пашіла від нього, мов жар. Це відчувалося в зверненій до Робін жадібній посмішці, в тому, як він зіперся