Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

стежки. І той, про кого ти говориш, роками ходить за мною назирці — вивчив усі мої стежки і на кожній ставить пастку. Всіх, з ким я зустрічався й до кого ходжу,— всіх він псує. Одних підкуплює за гроші, на інших натискує страхом і змушує зраджувати мене, а розтлінних просто нацьковує на мене. Коротше кажучи, він чинить зло. Я абраг, мій обов’язок іти тими самими дорогами й виправляти зіпсоване ним. Отак ми й живемо: він робить своє, а я своє. Так це й має бути. А тепер про коня, Той чоловік уже три роки як знає, що я збираюся щось йому подарувати. Я навмисне сказав це при людях, які йому перекажуть. Він знає все: чий кінь, хто його вкрав і якою дорогою я приведу його в Грузію. Бачиш, іще про одну свою стежечку я йому сам сказав — нехай робить своє діло. Але знов у нього нічого не вийде. Хоч він сам і не зрозуміє, що йому мене не здолати й чому не здолати,— зате народ це зрозуміє й побачить, що зло добра не здолає. А за двадцятитисячним конем, Білялю, не жалкуй — не залишить він собі краденого коня. Наступної весни, коли відкриються перевали, Мухамед Гуте одержить свого синього коня з рук поліції.

Біляль не мовив жодного слова, поринув у глибоку задуму.

Переночувавши, рано-вранці в супроводі побратима та його двоюрідного брата Туташхіа вирушив у дорогу. Через два дні вони прийшли до перевалу.

— Велику думу заронив ти мені в душу, Дато, присягаюся нашим братством! — сказав Біляль, коли вони прощалися.

Туташхіа прийшов у Мулахі й до кінця жовтня гостював у Гуджеджіані. Господарі вмовляли його перезимувати в них, та на абрага чекали його справи. Він спустився до Харналі. У Харналі орендував духан його товариш по в’язниці Бікентій Іалканідзе. Вони не бачились уже понад рік.

Його справжнє прізвище було Джмухадзе. Ще замолоду, вирішивши, що неоковирне прізвище дісталося йому разом із зрадливою долею, він змінив його на Іалканідзе.

Той Бікентій Іалканідзе до сорока років устиг об’їздити майже всю Росію й побувати в багатьох країнах за її межами. Не було ремесла, за яке він не брався б, та найпримітніше те, що він устиг відсидіти у в’язницях восьми чи десяти держав і щоразу з однієї й тієї самої причини: він терпіти не міг непорядних людей! Його нетерпимість далеко не завжди приводила його до в’язниці — часом він рятувався втечею. Втечі щоразу змушували починати життя з самого початку, і це майже завжди, принаймні перший час, було пов’язане із злигоднями, а іноді й з голодом. Доля й справді не пестувала Іалканідзе. Якось у Новій Гвінеї він увійшов у спілку з одним англійцем, що полював на райських пташок. Мисливські місця знаходилися в глибині острова, де жило плем’я, що називало себе племенем «справжніх людей». Торгівля чучелами райських пташок вважалася тоді в Новій Гвінеї дуже прибутковою, і, в компаньйонів справи йшли дуже добре. Обов’язки вони так розподілили: Картрайт полював, Іалканідзе відвозив здобич у місто чучельнику. Вже готові чучела з пташок, привезених попереднього разу, він забирав і продавав, а гроші здавав у банк на ім’я Картрайта і їхав по нову здобич. Чотириста миль треба було їхати непроглядними тропічними джунглями. Якось, поладнавши всі справи в місті, мимохідь порахувавшись в одній харчевні з австралійським матросом, що поводився непорядно, і втікши від портової поліції, Іалканідзе пішов до свого компаньйона. Виявилося, що голову компаньйона відтяли й забрали «справжні люди», аби поповнити свою колекцію, чого раніше вони не робили,— голів білих людей не колекціонували. Іалканідзе повернувся додому, повідомив про нещастя в поліцію й одинадцять місяців відсидів у в’язниці. Коли з’ясувалося, що в смерті Картрайта він не винен, у нього попросили вибачення й звільнили, але одержати своєї частки з грошей, внесених у банк на ім’я товариша, він не зміг навіть через суд і, як він сам казав, лишився в чому мати породила. Цього разу Бікентія Іалканідзе виручило те, що в одного з кухарів на французькому океанському судні виявили проказу, і, прибравшись у білий фартух та ковпак, між каструль і ополоників, бідолашний рачинець вирушив до Європи.

Усе життя Іалканідзе складалося з отаких халеп. Якось, відсиджуючи у в’язниці, дійшов думки, що кінець кінцем в усьому винен сам, вірніше, його вдача. З’ясувалося, отже, що причина всіх попередніх і наступних відсиджувань була одна-едина, і тоді вони всі злилися в його уяві в одне велике відсиджування. А що життя на волі нічого доброго йому не давало, а у в’язницях — завдяки якійсь таємничій закономірності — він завжди користувався загальною повагою і завжди міг подавати допомогу порядним людям, у його свідомості життя уявлялося тепер як одне велике й вічне ув’язнення і явище не таке вже й негативне. Від народження наділений кмітливістю, він помітив, що у всякому горі більше смішного, ніж сумного. Відтоді сміх і веселощі стали незмінні його супутники. Зрештою світ набув у очах Іалканідзе обрисів однієї гігантської в’язниці, і йому було байдуже, чи торгувати намистом у Центральній Африці, а чи дискутувати про породи гончих у Тамбовській губернській в’язниці з порядними людьми, які знаються на цьому.

Дата Туташхіа й Іалканідзе досить довго сиділи разом у в’язниці. Їх зріднила безкорисливість, притаманна кожному з них, і нетерпимість до непорядних людей. Самого цього було досить, щоб кожен відчув себе в боргу перед другим і покірне виконання цього обов’язку вважав необхідним.

Так вийшло, що Іалканідзе одержав помилування. Залишаючи в’язницю, він сказав Туташхіа:

— Не сумуй, я скоро повернуся.

— Мабуть, не застанеш мене.

Іалканідзе це не сподобалося, бо він розраховував, що його приятель безжурно відсидить строк, який йому ще залишився. А тут запахло втечею. В’язниця живе за своїми правилами. А Туташхіа був Туташхіа. Тому Іалканідзе й не пробував відраювати приятеля, а, подумавши й прикинувши, сказав:

— На Пісках у мене дядько. Теж Джмухадзе, Коста його звати. У нього там хатня[48]. Він знатиме, де я. Всяко буває...

— Всяко буває,— згодився Туташхіа.

У Харналі, як і в Центральній Африці, де він торгував намистом, Бікентій Іалканідзе годував і напував у своєму духані місцевих і захожих, але невідступно воював при цьому з «непорядними» людьми і завжди тримав напоготові деякі пожитки на випадок ув’язнення.

Уже смеркло, коли Дата Туташхіа під’їхав до духану Бікентія Іалканідзе й почув якийсь галас. Він напнув поводи й прислухався; у нічній тиші галас линув далеко, але