Валентин Лукіч Чемеріс - Сини змієногої богині

проводив і в той же час устигав керувати – навіть добре! – царством. І це в такій непростій обстановці, у якій опинилися скіфи зі своєю Малою Скіфією в Криму. Одне слово, встигав і там, і там – і на державному поприщі, і на інтимному фронті. І там, і там у нього виходило добряче – і любив, і дітей народжував, царевичів та царівен, і пив-гуляв. А те, що ми нині називаємо застіллям у дружньому колі, він влаштовував хіба ж так! І Скіфію зміцнював, утверджуючи її не просто як рівну серед рівних тамтешніх народів, а як сильну й могутню, на певному періоді навіть сильнішу за інші держави.

За Скілура Неаполь стає головною резиденцією скіфських владик і перетворюється на потужну, добре укріплену фортецю, оборонні стіни якої досягали чи не семи метрів заввишки і такими ж були в товщину. А щоб захистити мури від стінобитних машин, що тоді вже почали використовуватися, була збудована передова запобіжна стіна, так звана протейхізма, що замінила рів, а біля центральних воріт звели башту з помешканням усередині. Центральну площу прикрасили барельєфи і статуї, поруч на постаменті здійнялася статуя самого Скілура на коні.

Місто поділялося на п’ять районів: біля головної брами, на північній мисовій частині з акрополем, на центральній підвищеній частині, східну та західну околиці, що розтяглися вздовж балки.

Загроза сарматського вторгнення постійно нависала над Неаполем та іншими скіфськими містами в передгір’ї Криму. Проте біда поки що обходила їх стороною. Сарматам, які звикли кочувати на великих просторах від Уралу до Дону і на півдні від Приазов’я до передгір’їв Північного Кавказу, тісно було в степовому Криму, і це рятувало скіфів. Поки що.

В історії Скіфії сучасна наука виокремлює три періоди: ранній або архаїчний (VІІ – VІ ст. до н. е.), середній (часи Геродота, V ст. до н. е.) і пізній, що починається з держави Атея (ІV ст. до н. е.). А ось деякі археологи, проводячи розкопки в Криму, запропонували виділити в історії скіфів ще й четвертий, пізній період – час розквіту і занепаду скіфської держави з центром у Криму – ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. Проте інші вчені заперечують необхідність виділення цього періоду, вважаючи, що з ІІ ст. до н. е. внаслідок змішання скіфів з іншими племенами зникають характерні ознаки їхньої культури. Себто Скіфія на заключному етапі своєї історії перестала бути повноцінною національною державою – чи бодай політичним утворенням, що й прискорило її кінець. Інтернаціоналізм, на відміну від націоналізму (вживаємо цей термін у значенні патріотизм), ще ніколи не зміцнив жодну державу і не продовжив їй самостійного життя.

…І вас поодинці переможуть вороги, або Як старий Cкілур навчав синів

Якщо загалом перебування скіфських племен у Північному Причорномор’ї нараховує більше тисячі років – з VІІ ст. до н. е. до II ст. н. е., коли її кордони, за Геродотом, простягалися від Дону до Дунаю, то в Криму на все про все їй випало значно менше часу.

Процес осідання скіфів на землю в Криму та на нижньому Дніпрі тривав у V – ІІІ ст. до н. е. – особливо інтенсивно в районах, близьких до грецьких міст, куди скіфи возили на продаж хліб. Панівними у Скіфії пізніших, завершальних часів були осілі форми життя, і тоді ж у них почала формуватися міська культура, а економічні та політичні зв’язки з грецькими містами прискорили формування скіфської державності, для завершення яких у сколотів просто не вистачило часу. Чи доля його не дала.

Археологічні розкопки підтверджують письмові свідчення давніх авторів про багатства та майнову й соціальну нерівність скіфів, що відбувалася в VІІ ст. до н. е. В цей час зросла і військова могута скіфів.

Основним заняттям їх у Криму було плужне землеробство і кочове скотарство.

За Геродотом, у VI–V ст. до н. е. прибережну і гірську частини Криму – від Керкінітиди (сучасна Євпаторія) і до Феодосії займали племена таврів, а в степовій частині й передгір’ї панували скіфи. У ІІІ – ІІ ст. до н. е. і там, і там, а також у прилеглій до нього території Нижнього Придніпров’я склалися сприятливі умови для розвитку скіфської держави. До Криму ще не докочувалися сарматські орди, що винищували скіфські поселення в Подніпров’ї, а продаж хліба грецьким містам сприяв збагаченню й покращенню життя, зокрема у скіфської знаті. Тож вона весь час розширювала торговельні стосунки з еллінами-колоністами. Боспорське царство усіляко сприяло, аби скіфи осідали на землю, – було зацікавлене у збільшенні землеробського населення та розширенні торгівлі – хліб потрібен був як грекам, так і боспорцям однаковою мірою.

І ось, починаючи з ІІІ ст. до н. е., у Криму рясно виникають скіфські селища та різні укріплені поселення, зокрема й у передгір’ї півострова, уздовж торгових шляхів на Боспор і Херсонес та на західному узбережжі. Городища виникали, як правило, у долинах рік, на горбах біля джерел питної води – на сьогодні в Криму виявлено 34 городища і 50 скіфських селищ. Їх можна поділити на чотири типи: відкриті поселення – селища, які прилягали до укріплених поселень або існували незалежно від нього, сховища без культурного шару та укріплені поселення й міста. У той же час були й сільськогосподарські – досить заможні – маєтки – в тім числі й з вирощування винограду, приготування вина на продаж. Земляних ровів і валів, характерних для поселень у Нижньому Дніпрі, в Криму не було – там всюди залягає каміння, а з нього легше викласти оборонну стіну, аніж видовбати в ньому рів. В «Географії» Страбона названо три скіфські фортеці: Палакій, Хабеї та Неаполь. (В одному з написів Херсонеса згадується ще й фортеця Напіт.)