Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я постояв-постояв, повернув раптово голову, і наче мене по очах шмагонуло — Дзобин кривдник. Майнув, блиснув, наче іскра, й погас, щез. Я мало собі лоба не розбив кулаком, зрозумів — обдурив він мене; здогадався він, що я йду за ним, і сховавсь, мене вперед пропустив, а сам за мною. Не я за ним, а він за мною.
Тут треба було добре помізкувати, як далі бути, сам розумієш, у яку халепу я вскочив. Він побачив, як я до будинку Захара Карповича підійшов, теж зупинився й стоїть, видно, теж не змикитить, як далі бути. Він мене ще тоді, з фраєрами, помітив, у духані в Сакули. Він, звісно, зрозумів, що в нас із Дзобою до нього якийсь інтерес є, чогось ми чекаємо. А тут — на тобі, я коло будинку Захара Карповича, як у землю вріс, і ні туди ні сюди. Як йому було за такої оказії до Захара Карповича заходити? Шапку його туди закинь, він і по неї не пішов би. Це й так, уже вбік. Ми обидва розуміли, що стежимо один за одним, Піти слідом? Так це ще питання, хто за ким піде! Наздогнати його? Але ж він при зброї, а в мене руки порожні. Та якби й була зброя, наздогнав би я його — що мені казати, про що питати?.. А все одно на серці в мене якось легко, так легко стало. Мабуть, тому, що раз він нас помітив, значить одірветься від нас, утече, і ми лихо обминемо.
Скільки я не думав, а ні до чого кращого не додумався, як кинути це гниле діло, піти до Захара Карповича і, поки Дзоба прийде, добром чи насильно довідатися, який він чоловік, отой Дзобин кривдник.
Я й потім про це багато думав, усе прикидав, чи правильно я тоді зробив чи ні, і виходило в мене, що правильно. Щось інше вигадати в мене, може, розуму й забракне, а в цій справі я все правильно розміркував.
Більше не озирався — рушив до Захара Карповича. З одного вікна вузеньким пасмом падало світло — віконниця була нещільно зачинена. Я постукав — світло потухло: сховався наш Захар Карпович! Не почув стукоту, про який з тим чоловіком домовився, і сховавсь!
Я ще раз постукав.
Треба з ним поговорити!
— Карповичу, відчини! Я ж знаю, ти дома. Не бійся. Це я — Baco. Baco, чуєш? — тихо покликав я.
— Хто там? — Це він зважився все-таки озватися.
— Відчини, це я — Baco!
— Ти переплутав двері, Baco. Двері Маро — поряд! її й дома ще немає. В духані вона.
— Послухай, кажуть тобі, відчини, справа в мене до тебе!
А Карпович не відчиняв.
— Васо-джан! Будь ласка, прийди іншим разом! Тепер я не сам... Жінка в мене, розумієш?
— Карповичу!— Я страх як розсердився.— Та відчини, тобі кажуть. Справа в мене до тебе, спитаю й піду. А не відчиниш, я двері виламаю, з тієї твоєї любки почну й тобою, Карповичу, закінчу!
— Не можу! — стоїть на своєму сучий син.
Тоді я ногою як дам: у вікні біля дверей — шибки на дрізки.
— Одчиняю! Не бий! Одчиняю!
Він ще й галасувати не перестав, а двері вже — навстіж.
— Прошу, добродію!
Поки я входив, Карпович засвітив лампу, поправив гніт і такого вдав із себе радого, наче з палаючого будинку рідний син живісінький вискочив:
— Вах! Васо-джан, і справді це ти?! Кого я бачу! Та ви ж із Дзобою щойно в духані були! Сідай, чого ти? За умеблювання — пардон!
— А казав, що в тебе дама! Де ж вона?
— Ех, Васо-джан! Та навіщо б я класичну гімназію закінчував! Хіба така вихована людина інакше скаже? Вона гостеві ніколи не скаже: мені зараз не до тебе, приходь іншим разом. Це все дрібниці, дрібниці... Ти мені ось що скажи — чого опівночі завітав? Навіщо я тобі потрібен?
Я оббіг очима всі кутки й подивився Карповичу прямо у вічі.
— Кажи, як звати того чоловіка?
— Якого чоловіка, Васо-джан?
— До якого ти Маро посилав, і він мав сюди прийти!
— Вай! Що означає — мав? Він що, не прийде?
— Не прийде!
Карпович зблід, затулив рота рукою й змовк.
— Ну, швидко!
— Занапастити хочеш мене, Васо-джан?.. Він справді не прийде, чи ти жартуєш?
Про що вже там було питати, він почав викручуватись і язиком тріскотів — у вухах лящало.
Іншої такої пройди, як оцей Захар Карпович, у Тифлісі не знайшов би. Він і викрутитися хотів, і жаль йому було, що Дзобин чоловік може вислизнути. Так чи інак, а мені треба було дізнатися, що вона за птаха, той чоловік, і з цією справою покінчити. Бачу, в кутку палиця Захара Карповича із срібною головкою. Схопив я її:
— Скажеш чи ні?
— Вах! Та не знаю я, а якби й знав — не сказав би. Професіональна таємниця!
— Ану, скидай з себе...— І я замахнувся на Карповича палицею.
Він настовбурчився, як січневий горобець, скулився весь і такий став жалюгідний, що, правду кажучи, мені його шкода стало.
— Що скидати?
— Усе скидай!
Карпович одразу почав роздягатися, але все бурмотав:
— Поліцію покличу! — Я помітив, що від слова «поліція» він і сам здригнувся.
— Подумаєш, поліція... Жди, що пів-Тифліса через тебе на каторгу в Сибір, зашлють, а другу половину на шибеницю повісять. Роздягайся, швидше!
Кричати вже не треба було; жилет і сорочка висіли в нього на плечі, а він тримався за штани, зазираючи мені у вічі: скидати чи ні? Я підвів брову — і Карпович лишився в чому мати породила.
— Що робитимеш, Васо-джан?
Я провів долонею по столу і все, що там було, змахнув на підлогу.
— Лягай! Ниць лягай!
— Вах, Васо-джан, навіщо тобі різки? Що тут — бурса чи казарма? — Говорити це він говорив, але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі», після закриття браузера.
