Софія Юріївна Андрухович - Амадока

кохана, мила Соню! Як шкода, що і цього року напередодні твоїх іменин і в день твоїх іменин ми не зустрінемось, і коробка цукерок, перевернувшись, не впаде зі столу і цукерки не розсипляться підлогою, як це було двадцять три роки тому… Життя багато разів розламувалось і шматки розсипались, але завжди і в розсіяних шматках життя була цілість, і при всіх змінах одне залишалось незмінним, і це завжди незмінне в моєму житті — це було моє почуття любови до тебе, моя постійна любовна пам’ять про тебе. Що змінилося за ці більш ніж двадцять років? Либонь, нічого, тому що і тепер, як і завжди, незмінно всі дні і кожен день насичені для мене пам’яттю і думкою про Тебе. Це дивний стан, який залишається з дня на день, з року в рік, з десятиліття в десятиліття незмінним. Можливо, все це просто і дуже очевидно, тому що відчуття себе — це водночас для мене відчуття Тебе, і, якщо я думаю про себе, то тим самим думаю про Тебе, відчуваю Тебе. Дні мої для мене наповнені Тобою. Так було раніше, так є і тепер.

Озираєшся назад, охоплюєш десятиліття, які минули, одним поглядом, одним і єдиним відчуттям, відчуттям одного-єдиного відчуття: і в центрі всього і завжди Ти. Я Тобі говорив про мої сни: вони повторювались завжди, кожної ночі. Мені снилась Ти. Це був завжди повторений, завжди один той самий сон: я іду до Тебе, і ніяк не можу дійти до Тебе, досягнути Тебе. Прагнення до Тебе залишається незавершеним… І я — тепер уже наяву — мрію про те, коли ми будемо разом, і наше життя зв’яжеться тісно, як ще ніколи досі. Я думаю, що це так буде, тому що інакше не може бути, тому що я цього хочу, а те, чого я коли-небудь і як-небудь хотів, завжди здійснювалось.

Мені дуже шкода, що в ці пам’ятні осінні дні, останні дні вересня, ми не разом, але трохи раніше або пізніше ми знову будемо разом, і я вже не буду такий хворий, як це сталось під час мого останнього приїзду, і ми ще раз будемо щасливі… Тепер же я побажаю Тобі бути щасливою в дні твоїх іменин, і пам’ятати, що, хоча нас розділяють відстані, але я з Тобою і Ти для мене тільки одна! 

Обіймаю і міцно тебе цілую. Твій завжди».

Він назавжди повертається до Києва, коли йому вже 61. Софія старша від нього на чотири роки. Вони туляться в її крихітній однокімнатній квартирі, шафи якої забиті рукописами Зерова, а диван завалений рукописами Петрова, які Софія берегла всі ці роки (в тому числі й від мишей).

Йому дозволяють стати штатним працівником Інституту археології, згодом пускають в архів — і він, у принципі, цим задоволений: майже не обтяжений обов’язками, може працювати там над тим, що цікавить його самого: за старим гімназійним методом вивчати вокабули давньопрусської чи скитської мови, які сам винайшов, чи розмірковувати над назвами річок та їхнім походженням.

Лише кілька працівників інституту пам’ятають його ще з тих, давніх часів. Більшість працівників — зовсім молоді. Багато з них закінчили лише семирічку і, скориставшись соціяльними ліфтами, імітують заняття наукою. Дехто з них приписав собі наукові праці ворогів народу, чиї імена повинні були назавжди зникнути зі сторінок видань і з пам’яти.

Коли Петров уперше, літньої пори, з’являється в стінах інституту, там якраз майже нікого немає — всі на розкопках, у відрядженнях чи в поїздках. Одна з працівниць, учений секретар, зауваживши його постать відображеною у скляних дверях, упізнає зрадника і буржуазного націоналіста і, напівнепритомна, ховається під столом. Вона розгледіла в руках Петрова спрямований перед ним пістолет. Жінка тремтить. Петров наближається до її столу і, ввічливо привітавшись, делікатно запитує, чи закриє вона йому довідку про закордонне відрядження у справах Зовнішторгу, з якого він повернувся. Те, що здалося бідоласі зброєю, — розгорнута трудова книжка.

Колеги налаштовані щодо Петрова з недовірою. Йому не ставлять запитань, а він і не надто прагне відповідати. За його спиною обговорюються найнеймовірніші версії. Ніхто не здатен збагнути, яким чином злочинцеві дозволили повернутися на місце роботи. Жінка, яка пам’ятає Петрова ще з довоєнного часу, переповідає решті, що він завжди був підозрілим, тісно спілкувався і приятелював зі забороненими письменниками-контрреволюціонерами, що в Уфі його раптом мобілізували, а потім вона зустріла його в окупованому Кіровограді. Німецька установа, на яку працював Петров, переїздила до Умані, і він попросив жінку виконати його прохання: передати листа першому радянському солдатові, якого вона зустріне. Жінка пообіцяла і, негайно спаливши листа, нікому не розповіла про зустріч. Згодом, у переказах людей, лист перетворився на валізу з документами. А незграбний Петров із поганим зором — на вправного стрільця, спортсмена і професійного плавця.

Він здавався їм цілковито чужорідним елементом: розмовляв дивною мовою, надто складними реченнями, використовував надто багато іноземних слів. Був по-старосвітськи ввічливим і галантним: цілував жінкам руку, пропускав у двері перед собою, їх притримуючи, при зустрічі злегка кланявся. І ця поведінка ще дужче збільшувала дистанцію. Саме так вони й уявляли «гнилих інтеліґентів».

Почуваючи перед ним свою безсумнівну моральну перевагу — вони, комсомольці, перед ним, зрадником — колеги здебільшого ігнорували його, але іноді, у періоди збудження й хвацькости, починали насміхатися просто у вічі. Перебивали його доповіді, не розуміючи сенсу, встрягали із зумисне недоречними зауваженнями. Висміювали його непрактичну манеру вести розкопки: копати не траншеями, що економило час, зусилля й кошти, і давало можливість здобути безліч знахідок, а цілими площами, квадрат за квадратом, марудно й довго. Такий спосіб давав повнішу, ціліснішу картину — але кого це цікавило.

Лише іноді можна було зауважити, що він засмучується. Раз чи два він мовчки розвернувся і пішов геть під час котроїсь із цих вистав. Зазвичай він залишався однаково рівний, байдужий до їхніх слів, непроникний. Так само іронічний, небагатослівний і ввічливий. Це був його спосіб демонструвати зверхність. Спосіб, який він приписував ще раніше своєму улюбленому Сковороді: мовляв, самоприниження і роль найбруднішого й найнікчемнішого з брудних і нікчемних — це вияв вищости філософа, це його найбільший козир, який нічим не перебити. Тоді, пишучи про це, він чомусь акцентував на цій ролі, на прагненні Сковороди перевершити власною особою суспільство — але не брав до уваги, що на тому шляху, який для себе обрав Сковорода, йому не могло йтися про будь-яке перевершення, пиху чи ролі, що суть такої практики у її цілковитій правдивості, тотожності собі, у її самоцінності. Не для того ставати нікчемним, щоб принизити багатих і владних, а для того, щоби бути