Станіслав Лем - Кіберіада

вогненною трясовиною. На кожну людину припадало саме стільки вивільненої енергії, скільки було потрібно для її загибелі. Проте штабам, що гинули, залишалися якісь десяті частки секунди для передачі сигналу підводним човнам з ядерними ракетами. Вмираючи, дехто міг іще вбити противника. Якщо міг, то саме так і повинен був зробити. Отже, нарешті, дверцята технологічної пастки, грюкнувши, зачинилися.

Я й далі намагався знайти вихід, ставлячи себе на місце глобального стратега, але обрахунки зводили нанівець усі ці пошуки. Працював я жваво, та пальці в мене тремтіли, а коли я нахилявся над стрічками, що виповзали з машини, щоб прочитати результат, серце моє калатало, в роті я відчував пекучу сухість, в животі кололо, немов хтось так туго перев’язав мені нутрощі шнурком, що він аж урізався. Я спостерігав особливо холодно й іронічно за цими проявами біологічної паніки свого організму, так наче страх охопив тільки мої м’язи й кишки, тимчасом як усе в мені тремтіло від німого хихотіння, того самого, що й півсторіччя тому, не зміненого й не постарілого. Протягом майже п’яти годин, поки я знову й знову програмував машину, я не відчував ані голоду, ані спраги, мене годували й поїли стовпчики цифр. Повисмикувані з касет стрічки я бгав і пхав до кишені. Врешті ця робота втратила будь-який сенс.

Я боявся, що коли піду до готелю й побачу обличчя офіціанта чи картку меню, то вибухну сміхом. До себе я теж не зміг би піти. Однак кудись іти я мусив. Дональд, зайнятий своєю роботою, був, принаймні поки що, у ліпшому становищі. На вулицю я вийшов напівпритомний. Смеркало, селище, залите ртутним сяйвом ліхтарів, зоряним контуром врізалось у морок пустелі, й тільки у гірше освітлених місцях на темному небі можна було побачити зірки. Ще одна зрада вже не мала значення, отже, я порушив дане Дональдові слово й пішов до мого сусіда по готелю Раппопорта. Він якраз був удома. Поклавши перед ним зіжмакані стрічки, я стисло розказав йому все. І я не помилився в ньому. Раппопорт задав мені всього лише три чи чотири запитання, які свідчили, що він одразу збагнув усю вагу й можливі наслідки відкриття. Наша конспіративна змова зовсім його не здивувала, це просто його не обходило.

Не пригадую, що Раппопорт сказав мені, відклавши убік стрічки, але з його слів я зрозумів, що чогось подібного він чекав мало не з самого початку. Страх цей весь час переслідував його, і тепер, коли передчуття справдилися, інтелектуальне задоволення, а може, просто усвідомлення невідворотного кінця спричинилися до того, що він навіть відчув певне полегшення. А от я, мабуть, був схвильований більше, ніж сам усвідомлював це, бо Раппопорт спершу зайнявся не загибеллю людства, а моєю особою. З часів європейських поневірянь у нього залишилася одна звичка, яка видавалася мені смішною. Він додержувався правила «omnia mea mecum porto»,[141] немов інстинктивно передчуваючи, що кожної хвилини перед ним може постати необхідність нової втечі. Цим я пояснював той факт, що у своїх валізках він мав щось на зразок «недоторканого запасу», де були й кавоварка, й цукор, і сухарики. Знайшлася там і пляшка коньяку, — все це стало нам у великій пригоді. І почалося те, що не мало тоді назви і що пізніше ми згадували як поминки чи, скоріше, як їхній англосаксонський різновид — «wake», тобто — ритуальне нічне сидіння біля небіжчика. Щоправда, той небіжчик, про якого йшлося, був тим часом іще живий і навіть не здогадувався про свій неминучий вже похорон.

Ми пили каву й коньяк, огорнуті такою тишею, немов перебували у зовсім безлюдному місці, немов те, що лише мало колись статись, уже сталося. Розуміючи один одного з півслова, ми обмінювалися уривками фраз і насамперед відтворили перебіг можливих подій. Наші сценарії цих подій збігались. Усі сили й засоби буде кинуто на побудову пристроїв для «Трексу». Такі, як ми, ніколи вже не побачать денного світла.

За свою неминучу загибель штабісти перш за все помстяться нам, певна річ, не усвідомлюючи цього. Вони не впадуть на коліна, не піднімуть руки вгору; а що раціональні дії будуть неможливі, то вони візьмуться до ірраціональних. Оскільки ні гірські масиви, ні сталь завгрубшки в кілометр не становитимуть уже захисту перед нападом, замінником броні вони вважатимуть секретність. Почнеться збільшення кількості штабів, їх розпорошення й заглиблення в землю, причому головний штаб напевно розміститься на якомусь величезному підводному атомному човні або в спеціально побудованому батіскафі, який лежатиме насторожі, притулившись до океанського дна.

Остаточно розламається крихка шкаралупа демократичних форм, м’якуш яких і так уже помітно виїла глобальна стратегія шістдесятих років. Це позначиться й на ставленні до вчених. Не буде ні бажання, ні місця, ані часу на дотримання щодо них певних умовностей, на ставлення до них як до здібних, але примхливих дітей, котрих не слід дратувати.

Коли ми, згідно з максимою Паскаля[142] про мислячу тростину, яка прагне пізнати механізми власної загибелі, в загальних рисах змалювали майбутню свою й чужу долю, Раппопорт розповів мені про свої клопоти навесні того року. Ще до мого прибуття у Проект він представив генералові Істерленду, тодішньому шефу MAVO, проект порозуміння з росіянами. Він запропонував, щоб ми виділили групу, за кількістю фахівців ідентичну групі, яку виставлять росіяни, для спільної праці над перекладом «листа». Істерленд лагідно пояснив йому тоді, яка б то була наївність. Мовляв, росіяни виділили б підставну групу, а тим часом працювали б над «листом» самі.

Ми перезирнулися й розсміялись, бо нам спало на думку одне й те саме. Адже Істерленд відверто визнав тоді те, про що ми оце тільки-но довідалися. Вже на той час Пентагон сам установив принцип «подвійності». І ми, власне, самі того не знаючи, являли собою «підставну» групу, тимчасом як генерали мали у своєму розпорядженні ще одну групу, якій вони, очевидно, довіряли більше.

Кілька хвилин ми присвятили проблемі психічних властивостей стратегів. Вони ніколи не сприймали поважно тих, хто обстоював думку про те, що найважливіше біологічно зберегти рід людський. Славетне «ceterum censeo speciem preservandam esse»[143] стало звичним кліше, подібним до всіх інших заяложених виразів, тобто просто фразою, а не цінністю, закладеною у стратегічні рівняння. Ми перехилили вже досить чарочок коньяку, щоб тішитися з намальованої нашою уявою картини — генерали, підсмажуючись живцем, віддають останні накази в оглухлі мікрофони, бо й океанське дно, як і взагалі жоден куточок планети, більше не зможе бути укриттям. Єдине безпечне місце для людей з Пентагону ми відшукали під