Джеймс Олівер Кервуд - Бродяги Пiвночi

подолати благанням і проханнями, але ніяк не силою. Не було жодного натяку на тривогу в її погрозі Кедсті, і все ж сам її спокій відгонив смертельною загрозою.

Примхлива напівусмішка знову тремтіла на її вустах, погляд потеплішав.

— Ви знаєте, — сказала вона, — що згідно з давнім священним законом Півночі ви тепер належите мені?

— Я чув про такий закон, — відповів він. — Сто років тому я став би вашим рабом. Якщо він є й сьогодні, я щасливий.

— О, ви розумієте, про що йдеться, так, Джимсе? З великою часткою ймовірності ви мали померти. Гадаю, вас би повісили. А я врятувала вам життя. Відтепер воно належить мені, адже я наполягаю, що закон і досі існує. Відтепер ви — моя власність, і я збираюся чинити з вами, як мені заманеться, доки не поверну вас до Трьох Рік. І сьогодні ви не підете. Ви чекатимете тут на Лазеля та його команду.

— Лазеля? Жана Лазеля?

Вона кивнула.

— Так. Ось що ви повинні робити. Ми маємо все обставити якнайкраще. Коли Лазель зі своєю командою вирушить на північ, ви попливете з ними. І ніхто ніколи про це не дізнається. Тут ви в безпеці. Жоден не додумається шукати вас у будинку інспектора поліції.

— Але ви, Маретто!

Він схопився, згадавши, що вона заборонила розпитувати її. Маретта легенько знизала стрункими плечима, кивком запрошуючи оглянути те, що, як вона розуміла, він уже бачив — її кімнату.

— Тут досить затишно, — сказала вона. — Я живу тут кілька тижнів, і нічого зі мною не сталося. Я в повній безпеці. Інспектор Кедсті не зазирав сюди від того самого дня, як ваш великий рудоволосий друг бачив мене в тополиному гаю. Жодної сходинки нагору не переступив. Це лінія, яку він не наважується перетинати. І, знаєте… ви допитливі. Ви ставите собі безліч запитань, à bon droit[52], мсьє Джимсе. Вас просто розпирає від цікавості. Я бачу. Але…

Було щось несподівано зворушливе в тому, як вона опустилася в оббите шкірою крісло з високими підлікотниками, колись улюблене крісло для читання інспектора Кедсті. Дівчина була помітно втомлена, і на якусь мить Кентові здалося, що вона от-от розридається. Її пальці нервово теребили блискучий кінчик коси на колінах, і більше, ніж будь-коли, він думав, яка ж вона струнка й беззахисна та водночас захопливо безстрашна, яка незламна — наче всередині неї палає могутній вогонь. Зараз полум’я тієї внутрішньої сили сходило нанівець, наче сам вогонь згасав. Але коли вона знову підняла очі, глянувши на нього зі свого великого крісла, він збагнув, що за цим вогником дитячої безпосередності ховається той самий вогонь, живий і незгасний. І знову для нього вона перестала бути жінкою. У цих широко відкритих, дивовижно блакитних очах він бачив душу дитини. Двічі перед тим траплялося йому спостерігати це диво, і тепер воно заворожувало його, як тоді, коли він уперше побачив її в дверях лікарняної палати. І, як тоді, воно повільно змінювалося на очах, і ось уже вона знову була жінкою, яку відділяла від нього стіна неприступності. Але гостра туга в її душі лишалася, розкриваючись перед ним, і все ж безмежно далека від нього, наче сонце.

— Хотіла б я відповісти на ваші запитання, — тихим втомленим голосом промовила вона. — Хотіла би, щоб ви знали, бо я… я безмежно довіряю вам, Джимсе. Але я не можу. Це неможливо. Це немислимо. Якби я… — вона зробила безпомічний жест. — Якби я все вам розповіла, ви б мене розлюбили. А я хочу подобатися вам… до тих пір, як ви відпливете на північ із мсьє Жаном та його командою.

— І коли я зроблю це, — майже з люттю скрикнув Кент, — я знайду це місце, яке ви називаєте Долиною Мовчазних Людей, навіть якщо на це піде все моє життя.

Йому радісно було бачити, як її очі раптом спалахнули від задоволення. Вона не намагалася цього приховати. Які б почуття не опановували Маретту, вона виявляла їх щиро й природньо, без жодної сором’язливості, що викликало в нього майже благоговійне обожнювання. І зараз їй було приємно чути те, що він щойно сказав. Про це неприховано свідчили її пломінкі очі й напівусмішка на вустах. А тоді вона промовила:

— Я рада, що ви почуваєтеся саме так, Джимсе. І, гадаю, ви її знайдете… з часом. Адже…

Її маленька хитрість — невідривно дивитися, ніби щось у ньому намагаючись розгледіти чіткіше, — навіювала йому почуття більшої безпорадності, ніж якби він справді був її рабом. Неначе в такі моменти дівчина забувала, що він зроблений з плоті й крові, і зазирала йому в серце, аби побачити, що в ньому, перш ніж заговорити знову.

А тоді вона сказала, все ще тереблячи в пальцях кінчик коси:

— Ви знайдете її… напевно… бо ви не з тих, хто легко здається. Розповісти вам, чому я прийшла відвідати вас у лікаря Кардіґена? Це була цікавість… здебільшого вона. Але чому я цікавилася долею людини, яку ви звільнили, — це одна з речей, яких я не можу вам розповісти. А ще я не можу розповісти вам, навіщо приїхала до Пристані. І жодного слова про Кедсті. Можливо, настане день, коли ви дізнаєтесь. І тоді ви мене розлюбите. Адже майже чотири роки до нашої зустрічі я перебувала у відриві від світу. То було жахливе місце. Воно виїло мені серце й душу своєю потворністю, самотністю, порожністю. Ще трохи — і я вмерла б. А тоді сталися події, що привели мене сюди.